Бо й справді, його батько, який був дуже невдоволений тим, що Небель через якусь карнавальну інтрижку втрачає рік, вирішив твердо розставити крапки над «і». Наприкінці серпня він заговорив із сином рішучим тоном:
— Мені сказали, що ти й далі навідуєшся до тих Аррісабалага. Це правда? Бо ти не удостоюєш мене жодним словом.
Небель побачив, що наближається буря, і його голос трохи тремтів, коли він відповідав:
— Я нічого не казав тобі, тату, бо знаю, що тобі не сподобається, коли я про це скажу.
— Ба! Можеш не завдавати собі клопоту, щоб мені сподобатися… Та я хочу знати про стан справ. Ти ходиш у той дім як наречений?
— Так.
— І тебе там серйозно сприймають?
— Гадаю, що так…
Батько пильно на нього глянув і забарабанив пальцями по столі.
— Чудово! Гаразд!.. Послухай, мій обов’язок — вказати тобі шлях. Ти добре знаєш, що робиш? Подумав про те, що може статися?
— Статися?.. Що?
— Що ти одружишся з цією дівчиною. Та завваж: ти вже в тому віці, аби принаймні все добре обміркувати. Ти знаєш, хто вона? Звідки? Ти знайомий із кимось, хто знав би, яке життя вона веде в Монтевідео?
— Тату!
— Чи знайомий ти із кимось, хто знав би, що вони там роблять! Ба! Не роби такої міни… Я не маю на увазі твою… наречену. Вона ще дитина, і тому не знає, що робить. Але ти знаєш, із чого вони живуть?
— Ні! І мені байдуже, бо хоча ти мені батько…
— Ну, ну, ну! Залиш це на потім. Не лише батько, це міг би тобі сказати будь-який порядний чоловік. А позаяк тебе так обурює моє запитання, то розпитай у того, хто захоче тобі розказати, які стосунки пов’язують матір твоєї нареченої з її швагром. Запитай!
— Так! Я знаю, що вона була…
— А, то ти знаєш, що вона була коханкою Аррісабалаги? І що він чи хтось інший утримують її дім у Монтевідео? І ти лишаєшся таким спокійним? Так, я знаю! Твоя наречена не має з цим нічого спільного, я знаю! Немає прекраснішого пориву, ніж твій… Та будь обережний, бо може стати запізно… Ні, ні, заспокойся! Я не маю жодного бажання образити твою наречену й гадаю, як уже тобі казав, що вона ще не заразилася тією розтлінністю, яка її оточує. Та якщо її матір хоче підсунути її тобі для шлюбу чи радше заволодіти капіталом, який ти успадкуєш по моїй смерті, то скажи їй, що старий Небель не готовий до таких оборудок і радше все це заберуть чорти, ніж він погодиться на цей шлюб. Це все, що я хотів тобі сказати.
Юнак, попри характер батька, дуже його любив. Він вийшов, розлючений через те, що не міг зігнати свою злобу, ще сильнішу через те, що він знав, що вона несправедлива. Йому давно було відомо, що мати Лідії ще за життя чоловіка була коханкою Аррісабалаги, а потім чотири чи п’ять років вони зустрічалися час від часу; але старий розпусник, скручений артритом, як це часто буває з хворобливими старими парубками, був уже далеко не тим у стосунку до братової, кого вдавав. І якщо він утримував матір і доньку, то робив це із своєрідної вдячності колишнього коханця, та передусім для того, аби дати підґрунтя для нинішніх чуток, які надимали його марнославство. Небель згадував матір Лідії; і з дрожем юнака, який шаліє від заміжніх жінок, пригадував той вечір, коли вони разом схилилися над «Illustration» і йому здалося, що своїми несподівано натягнутими нервами він відчув глибокий віддих жадання, що йшло від дорідного тіла, яке ледь торкалося його. Звівши очі, Небель побачив її затуманений погляд, який важко вперся в його.
Може, він помилився? Вона була страшенно істеричною, однак рідко виходила із себе; розстроєні нерви грюкотали всередині, тому вона то хворобливо наполягала на якійсь бздурі, то раптом змінювала думку. Провісником загострень була наростаюча і конвульсивна впертість, з якою вона громадила одна на одну дурниці. Вона зловживала морфієм — через печальну необхідність і франтівство. Мала тридцять сім років, була високою, з пухлими яскраво-червоними устами, які постійно облизувала. Її очі, хоча й не були великими, здавалися такими через розріз і дуже довгі вії; вони манили своїм сяйвом. Вона малювалась. Як і донька, одягалась із досконалим смаком, і це, без сумніву, було її найбільшою привабою. Як жінка вона була, мабуть, дуже чарівною, та зараз істерія виснажила її тіло, бо вона, ясна річ, мучилась утробою. Коли підхльоскування морфію минало, її очі меркли, й від кутиків губ і очей розбігались тоненькі зморшки. Та попри це, та сама істерія, яка руйнувала її нерви, магічно підживлювала її тонус.