— Облиш їх! — відказувала мама стомлено.
Ми не казали нічого, але перезиралися поверх тарілок.
Так от, у цього суворого суб’єкта ми вкрали пачку цигарок; і хоча нам кортіло нараз прилучитися до привілеїв дорослих, ми зачекали на приладдя. Цим приладдям була файка, де чашечка була зроблена зі шматка тростини, цибух — зі стрижня для завіси, а скріплювальним цементом була замазка із нещодавно вставленого у вікно скла. Люлька вийшла чудовою: великою, легкою і різнокольоровою.
У нашому лігвищі в заростях тростини ми з Марією набили її з непохитним і релігійним благоговінням. Тютюн із п’яти цигарок перекочува́в у неї; ми посідали, задерши коліна догори, я запалив люльку і затягнувся. Марія, пожираючи мене очима, помітила, що мої очі наповнилися слізьми. Ніколи не було і не буде нічого гидкішого; та все одно я мужньо проковтнув противну слину.
— Добре? — нетерпляче запитала Марія, простягаючи руку.
— Добре, — відповів я, віддаючи їй жахливе приладдя.
Марія затягнулась іще сильніше. Я уважно на неї дивився і своєю чергою зауважив її сльози й одночасний рух уст, язика і горла, які цього не приймали. Та її мужність була більшою за мою.
— Добре, — сказала вона з повними сліз очима, скривившись. І знову героїчно піднесла до вуст бронзовий стрижень.
Її конче треба було рятувати. Гордість, і лише вона, знову штовхала її вдихати той пекельний дим, що смакував як sal de Chantaud, та сама гордість, яка змусила мене вихваляти перед нею нудотне куриво.
— Ану, цить! — сказав я різко, наставивши вухо. — Здається, це та коралова змія, яку ми бачили днями… Мабуть, десь тут у неї є кубло.
Марія підвелася, відклавши файку на бік. І пильно прислухаючись і приглядаючись, ми пішли звідти геть, на позір жадаючи побачити тварючку, та насправді — ухопившись, як смертники, за вигаданий мною поважний привід, аби обачливо відступитися від тютюну так, щоб наша гордість не постраждала.
Через місяць я вернувся до файки з тростини і того разу із зовсім іншим результатом.
Через якусь нашу витівку дядько підніс на нас голос значно гучніше, ніж ми з сестрою могли йому дозволити. Ми пожалілися мамі.
— Ба, не звертайте уваги, — відповіла мама, майже не слухаючи нас. — Він такий є.
— Одного дня він стане нас бити, — запхенькала Марія.
— Якщо не дасте йому приводу, то не стане. Що ви йому зробили? — додала вона, звертаючись до мене.
— Нічого, мамо, але я не хочу, щоб він мене торкався, — заперечив я своєю чергою.
Цієї миті увійшов наш дядько.
— А, він тут, цей твій цілий Едуардо… Твій синочок іще тебе порадує, от побачиш!
— Вони жаліються, що ти хочеш їх бити.
— Я? — вигукнув дядько, змірявши мене очима. — Наразі я про це не думав. Та щойно ти виявиш до мене неповагу…
— І добре зробиш, — кивнула мама.
— Я не хочу, щоб він мене торкався! — повторив я, червоний від люті. — Він мені не батько!
— Але за відсутності твого бідолашного батька він твій дядько. І дайте мені нарешті спокій! — сказала вона насамкінець, відпихаючи нас.
Залишившись на подвір’ї самі, ми з Марією глянули одне на одного палаючими очима.
— Мене ніхто не битиме, — рішуче заявив я.
— Ні… Мене також! — підтвердила вона.
Як завжди раптово на мою сестру зійшло натхнення з шаленим сміхом і тріумфальним маршем:
— Дядько Альфонсо… йолоп! Дядько Альфонсо… йолоп!
Коли за якийсь час я на нього наткнувся, з його погляду мені здалося, що він нас чув. Проте на той час ми вже запланували історію про Брикливу цигарку, то був епітет найвищої слави мула Мауда[1].
Загалом ідея брикливої цигарки полягала в тому, щоб у пачку цигарок, яку дядько Альфонсо завжди тримав на своєму нічному столику, бо курив їх під час сієсти, покласти петарду, загорнуту в цигарковий папір.
Один кінець було відрізано, аби цигарка не завдала надто сильної шкоди курцеві. Вулканічного фонтану іскор було б достатньо, і взагалі весь успіх нашої затії тримався на тому, що наш дядько в напівсонному стані не помітить особливої штивності своєї цигарки.
Іноді події розгортаються так стрімко, що немає ні часу, ні духу їх оповідати. Я знаю лише те, що дядько вилетів зі своєї кімнати, як бомба, знайшовши маму в їдальні.
— А, ти тут! Знаєш, що вони зробили? Присягаюся, цього разу вони мене запам’ятають!
— Альфонсо!
— Що? Ще бракувало, щоб ти також… Якщо ти не вмієш виховувати своїх дітей, то це зроблю я!
Почувши розлючений голос дядька, я, який досі невинно малював разом із сестрою рисочки на закрайку колодязя, забіг через другі двері в їдальню і став позаду мами. Дядько мене побачив і кинувся на мене.
1
Мул Мауд — герой знаменитого коміксу And Her Name Was Maud, що виходив на початку ХХ сторіччя в США. —