Осінь
Якось в Буенос-Айресі, коли Небель сів у трамвай, вагон не рушав з місця довше, ніж звикло, і Небель, який узявся читати, врешті оглянувся. Поміж сидіннями важким і повільним кроком пробиралася якась жінка. Кинувши побіжний погляд на незграбу, Небель знову повернувся до читання. Сівши поруч із ним, дама уважно глянула на сусіда. Небель, хоча й відчував на собі час від часу чужий погляд, продовжував читати; та врешті йому це надокучило, і він підвів здивоване обличчя.
— Я так і думала, що це ви, — вигукнула дама, — хоча й сумнівалася… Ви мене не пам’ятаєте, еге ж?
— Пам’ятаю, — відказав Небель, округливши очі. — Пані Аррісабалага…
Вона помітила його здивування й усміхнулась із виразом старої куртизанки, яка й досі намагається сподобатися юнакові.
Від жінки, яку Небель знав одинадцять років тому, залишилися тільки очі, хоча й запалі та згаслі. Жовта цера із зеленкуватим відтінком зсохлась, пішовши курними зморшками. Вилиці тепер випирали, а за як завжди пухлими губами ховалися попсуті зуби. Було видно, як у цьому змарнілому тілі по виснажених нервах і розбухлих артеріях циркулює морфій, перетворивши на скелет розкішну жінку, яка колись, сидячи обіч нього, гортала «Illustration».
— Я добряче постаріла… Та й хвора, нирки болять… А ви, — додала вона, дивлячись на нього з ніжністю, — усе такий самий! Адже вам нема ще й тридцяти… Лідія також не змінилася.
Небель підвів очі.
— Вона незаміжня?
— Так… Як вона зрадіє, коли я їй розкажу! Чому б не потішити бідолашну? Може, навідаєтеся до нас?
— З приємністю, — прошепотів Небель.
— Так, приходьте якнайшвидше, ви ж знаєте, ким ми були для вас… Так от: проспект Боедо, 1483, квартира 14. Наші обставини такі скрутні…
— Ох! — запротестував він і підвівся, аби вийти. Пообіцяв зайти до них найближчим часом.
Через дванадцять днів Небель мусив повертатися на цукровий завод і перед тим хотів виконати свою обіцянку. Він пішов туди, в убоге помешкання на околиці. Його прийняла пані Аррісабалага, поки Лідія трохи прибиралася.
— Одинадцять років! — знову зауважила мати. — Як біжить час! Ви вже могли мати з Лідією купу дітей!
— Саме так, — усміхнувся Небель, оглядаючись довкола.
— Ох! Справи наші кепські! Особливо якщо порівняти з обстановкою вашого дому… Постійно чую про ваші плантації цукрової тростини. Це ваше єдине підприємство?
— Так… І ще в Ентре-Ріос…
— Щасливець! Якби можна було… Мені завжди хотілося провести кілька місяців в селі, та це завжди була лише мрія!
Вона замовкла, кинувши швидкий погляд на Небеля. А в того завмирало серце: він заново переживав те, що хоронилося в його душі одинадцять років.
— Усе це через брак зв’язків… Так важко мати друга в таких обставинах!
Серце Небеля стискалося дедалі дужче, увійшла Лідія.
Вона також дуже змінилася, бо чар невинності й чистоти чотирнадцятирічної дівчини вже не віднайдеш у двадцятишестирічній жінці. Однак, як і раніше, була вродливою. Його чоловічий нюх відчув в її ніжній шиї, погідному спокої її погляду, в усьому тому непоясненному, що сповіщає чоловікові про вже пережите кохання, яке він завжди мусив приховувати, згадку про ту Лідію, яку знав.
Вони розмовляли про банальні речі зі стриманістю зрілих людей. Коли вона на хвильку вийшла, мати знову повернулася до попередньої розмови:
— Так, вона трохи квола… І коли я думаю, що в селі вона відразу би поправилася… Послухайте, Октавіо, дозвольте мені говорити з вами начистоту. Ви ж знаєте, що я вас любила як сина… Чи могли б ми провести сезон у вашому маєтку? Лідії це пішло би на користь!
— Я одружений, — відказав Небель.
На обличчі сеньйори з’явилася гримаса досади, якусь мить її розчарування було щирим; але вона зараз же комічно склала хрест-навхрест руки.
— Ви? Одружений? От біда! Даруйте… Сама не знаю, що кажу… А ваша дружина мешкає з вами на цукровій плантації?
— Зазвичай так… Зараз вона в Європі.
— От біда! Тобто… Октавіо, — додала вона зі сльозами на очах, — вам я можу розповісти. Ви були мені майже як син… Ми майже жебраки! Чому ви не хочете, щоб я поїхала з Лідією? Зізнаюся вам як мати, — додала вона з єлейною усмішкою, понизивши голос. — Ви добре знаєте, яке в Лідії серце, правда ж? — Вона сподівалася відповіді, але Небель мовчав. — Так, ви її знаєте! Невже ви думаєте, що Лідія здатна забути, коли кохала? — Тепер вона підкріпила свій натяк підморгуванням.
І тут Небель оцінив безодню, в яку міг впасти раніше. Вона була такою ж матір’ю, як завжди, але тепер через свою душу, морфій і нужду цілком опустилася… A Лідія… Побачивши її знову, він відчув спалах жаги до цієї жінки із повним і вже обвислим підгорлям. Перед лицем такої комерційної оборудки, яку йому пропонували, він кинувся в обійми тієї дивної любовної пригоди, яку наготувала йому доля.