— Знаєш, Лідіє? — радісно защебетала мати, коли донька вернулася. — Октавіо запрошує нас провести сезон в його маєтку. Що ти на це скажеш?
Лідія на мить звела брови, та знову відзискала спокій.
— Чудово, мамо…
— Ах, ти знаєш, що він каже? Він одружений. А ще такий молодий! Ми йому майже рідня…
Тоді Лідія перевела погляд на Небеля і якийсь час дивилася на нього з печальною строгістю.
— Давно? — прошепотіла вона.
— Чотири роки, — відказав він тихо. Попри все йому забракло духу глянути на неї.
Зима
Через крайню обачність Небеля, якого на цій лінії добре знали, їхали вони нарізно. Та вийшовши зі станції, усі разом сіли в прислану з дому коляску. Коли він залишався сам на цукровій плантації, то прислуговувала йому тільки стара індіанка — не так через його поздержливість, як через те, що дружина забирала із собою всю челядь. Тож вірній тубілці він представив своїх супутниць як стару тітку і її доньку, які приїхали поправити підірване здоров’я.
До того ж це було цілком правдоподібно, бо старша пані нестримно подавалася. Приїхала цілком розбита, заледве тримаючись на ногах, і її вимучений вид криком кричав про те, що цей живий труп потребує уколу морфію, від якого вона на прохання Небеля утримувалася протягом чотирьох годин.
Небель, який по смерті батька перервав навчання, знав достатньо для того, аби передбачити швидку катастрофу; нирки під час нападу могли відмовити, і морфій тільки прискорював таку розв’язку. Вже у повозі, не годна більше терпіти, дама дивилася на Небеля з мукою в очах.
— Октавіо, дозвольте мені… Я більше не можу! Лідіє, заслони мене.
Донька спокійно затулила матір, і Небель почув шурхіт одягу, який поквапно задирали, аби зробити укол в стегно. Очі засяяли, і повнота життя, наче маска, укрила те агонізуюче обличчя.
— Тепер усе гаразд… Яке щастя! Я почуваюся добре!
— Вам треба було б це покинути, — строго сказав Небель, скоса дивлячись на неї. — Коли ми приїдемо, вам стане гірше.
— О, ні. Радше я помру прямо тут.
Небель увесь день ходив роздратований, він вирішив, як зможе, вбачати в Лідії та її матері лишень двох нещасних хворих. Та надвечір, подібно до диких звірів, які о цій порі починають гострити кігті, чоловічий гін став потроху послаблювати його рішучість.
Повечеряли вони рано, бо мати, що почувалася знесиленою, хотіла негайно лягти спати. Не могло бути й мови, аби вона тільки випила молока.
— Фе! Яка гидота! Воно мені в горло не піде. Ви хочете, аби я пожертвувала останніми роками свого життя, і то зараз, коли я можу померти щасливою?
Лідія не змигнула й оком. Вона перемовилася з Небелем кількома словами, і лиш тоді, коли вони допивали каву, їхні погляди зустрілися; та Лідія відразу ж опустила очі. Через чотири години Небель нечутно відчинив двері в кімнату Лідії.
— Хто там? — одразу прозвучав стривожений голос.
— Це я, — ледь чутно прошепотів Небель.
Після його слів почувся шелест одягу, наче хтось різко сів на постелі, і знову запала тиша. Та коли його рука в темряві торкнулася зимного плеча, по тілу пробіг сильний дрож.
Потім, коли він лежав без руху обік тієї жінки, яка вже пізнала любов до його приходу, з найпотаємніших глибин душі Небеля піднялася праведна гордість за свою юність, коли він жодного разу не торкнувся, навіть не зірвав поцілунку з уст того юного створіння, яке дивилося на нього з осяйною невинністю. Він думав над словами Достоєвського, яких до тієї миті не розумів: «…нічого немає вищого і сильнішого, і здоровішого, й кориснішого для життя, ніж якийсь гарний спогад». Небель беріг її, цю незаплямовану згадку, незайману чистоту своїх вісімнадцяти років, яка тепер лежала там, утоптана в багно на ліжкові служниці. Відтак він відчув на своїй шиї дві важкі, безмовні сльози. Вона також згадувала… І сльози Лідії текли одна за одною, поливаючи, наче могилу, безславний кінець її єдиної мрії про щастя.
Десять днів вони жили разом, хоча Небель майже весь день проводив поза домом. За мовчазної згоди вони з Лідією рідко коли лишалися наодинці, й хоча вночі знову зустрічалися, навіть тоді тривалий час проводили в мовчанні.
Лідія і сама мала багато роботи, доглядаючи вкінець знесилену матір. Позаяк відродити вже зогниле можливості не було, навіть під загрозою того, до чого це могло призвести, Небель мав намір відібрати морфій. Однак відмовився від нього, коли якось уранці, несподівано ввійшовши до їдальні, застав зненацька Лідію, яка квапливо опускала спідницю. У руці вона тримала шприц і не зводила з Небеля переляканого погляду.