— Давно ти це вживаєш? — урешті запитав він.
— Так, — прошепотіла Лідія, конвульсивно ламаючи голку.
Небель знову глянув на неї і здвигнув плечима.
Та позаяк мати повторювала свої ін’єкції з жахливою частотою, аби заглушити біль у нирках, які морфій рано чи пізно мав добити, Небель зважився спробувати порятувати нещасну, віднявши в неї наркотик.
— Октавіо! Мене це вб’є! — хрипко ремствувала вона. — Октавіо, синку! Я не проживу і дня!
— Ви не проживете і двох годин, якщо я вам це лишу! — відказав Небель.
— Нехай, Октавіо! Дай мені морфію!
Та марно її руки тяглися до Небеля, він вийшов разом із Лідією.
— Ти знаєш, яким серйозним є стан твоєї матері?
— Так, лікарі мені казали…
Він пильно на неї подивився.
— З нею все значно гірше, ніж ти гадаєш.
Лідія пополотніла і, дивлячись кудись убік, подавила ридання, закусивши губу.
— Тут немає лікаря? — прошепотіла вона.
— Немає ані тут, ані на десять ліг[2] в окрузі, але ми пошукаємо.
Того вечора, коли вони були в їдальні самі, прийшла пошта, і Небель розпечатав якогось листа.
— Якісь новини? — занепокоєно спитала Лідія, підводячи на нього очі.
— Так, — відказав Небель, продовжуючи читати.
— Від лікаря? — спитала вона перегодом іще стурбованіше.
— Ні, від моєї дружини, — різко відказав він, не піднімаючи очей.
О десятій вечора Лідія прибігла в кімнату Небеля.
— Октавіо, мама помирає!..
Вони кинулись у кімнату хворої. Обличчя тої вже вкрила мертвотна блідість. Губи непомірно роздулись і посиніли, і через них проривалась якась гортанна і нерозбірлива подоба слова:
— Пла… пла… пла…
Небель на нічному столику відразу ж побачив пляшечку з морфієм, вона була майже порожня.
— Ясна річ, що вмирає! Хто їй це дав? — запитав він.
— Не знаю, Октавіо! Недавно я чула якийсь шум… Вона напевне пішла за ним у твою кімнату, поки тебе не було… Мама, бідолашна мама! — схлипувала вона, припавши до виснаженої руки, що звисала до підлоги.
Небель помацав їй пульс; биття серця вже не було чути, і температура знижувалася. За якийсь час губи перестали видавати своє «пла… пла…», і на шкірі проступили великі плями.
О першій ночі вона померла. Того самого дня, після похорону, Небель чекав, коли Лідія закінчить вбиратися, поки наймити носили в екіпаж її валізи.
— Візьми, — сказав він, коли вона підійшла, і простягнув їй чек на десять тисяч песо.
Лідія сильно здригнулася, і її почервонілі очі подивилися прямо в очі Небеля. Проте він витримав цей погляд.
— Пробач мені, — сказав він. — Не вважай мене гіршим, ніж я є.
На станції вони мовчки чекали біля сходинок вагона відправки поїзда. Коли почулося бамкання дзвона, Лідія протягнула йому руку, яку Небель безмовно затримав на мить у своїй. Потім, не відпускаючи її, він обійняв Лідію за талію і міцно поцілував у вуста.
Поїзд рушив. Застиглий Небель проводив поглядом вікно, що віддалялося, та Лідія не виглянула.
Дикий мед
У Сальто-Орієнталь я маю двох кузенів, нині вже дорослих чоловіків, які в дванадцять років, начитавшись Жуля Верна, надумали піти з дому, щоби мешкати в лісі. Той ліс росте за дві ліги від міста. Там вони й збиралися жити, як первісні люди, із полювання і риболовлі. Звісно, що хлопчаки не здогадались узяти з собою ані рушниць, ні вудочок; та в кожному разі там був ліс — із його свободою як джерелом щастя і його небезпеками, які вабили.
На жаль, на другий день їх знайшли ті, хто шукав. Хлопці були доволі ошалілі, не мало ослаблені, але на превелике здивування своїх молодших братів, які також уже прилучились до Жуля Верна, і досі вміли ходити на двох ногах і не забули мову.
Утім ця пригода двох робінзонів, можливо, виявилась би серйознішою, якби її підмостками був не той лісок для недільних прогулянок. Тут, у Місьйонес, утечі можуть завести дуже далеко, і саме до цього Ґабріеля Бенінкасу довело те, що він так чванився своїми похідними черевиками.
Бенінкаса, вивчившись на дипломованого бухгалтера, відчув гостре бажання пізнати життя сельви. Його штовхав на це не темперамент, бо Бенінкаса був радше сумирним хлопцем, рожевощоким товстуном, який пишався добрим здоров’ям. Тому був достатньо розсудливим, аби віддавати перевагу чаю з молоком і тістечками перед хтозна-якою випадковою і гидкою лісовою їжею. Проте так само, як парубок, який завжди був розважливим, вважає частиною свого обов’язку в переддень свого весілля попрощатися з вільним життям нічною оргією в компанії друзів, Бенінкаса також захотів ушанувати своє масляне буття двома-трьома потрясіннями бурхливого життя. І тому йшов угору Параною до лісозаготівлі у своїх славнозвісних похідних черевиках.