В одну мить бухгалтер видер воскові кульки і, відійшовши подалі, аби уникнути надокучливого контакту з бджолами, сів на пеньок. З дванадцяти кульок сім містили пилок. Проте решта були повні меду, темного і трохи каламутного меду, який Бенінкаса жадібно покуштував. Він явно чимось віддавав. Але чим? Бухгалтер не зміг цього визначити. Можливо, то був присмак смоли фруктових дерев або евкаліпта. І через це густий мед лишав по собі ледь терпкий післясмак. Та натомість який він мав аромат!
Бенінкаса, упевнившись, що матиме поживу тільки з п’яти кульок, узявся за них. Його задум був простий: тримати стільник, з якого витікатиме мед, над ротом, та позаяк мед був густий, він, марно просидівши півхвилини із роззявленим ротом, мусив зробити отвір більшим. Лиш тоді мед важкою цівкою потік на язик бухгалтера.
Один за одним Бенінкаса спорожнив у свій рот п’ять стільників. Марно було і далі тримати їх над ротом, а тим паче оглядати вичерпані кульки; тож бухгалтер мусив змиритися.
А між тим через сидіння із задертою головою він відчув легке запаморочення. Обважнівши від меду, він сидів непорушно й широко розплющеними очима знову розглядав сутінковий ліс. Дерева і земля занадто скособочились, і його голова хиталась у такт із пейзажем.
— Яке цікаве очманіння… — подумав бухгалтер. — А найгірше те…
Коли він підвівся і спробував ступити крок, то мусив знову гепнутися на пеньок. Усе тіло немов налилося свинцем, особливо ноги, здавалося, вони страшенно розпухли. І руки, і ноги в нього свербіли.
— Як дивно, дуже дивно, дуже дивно! — тупо повторював Бенінкаса, проте не дошукувався причини цієї чудасії. — Наче по мені повзають мурахи… Це карателі, — виснував він.
І тут цілком зненацька йому від переляку перехопило подих.
— Мабуть, це мед!.. Він отруйний! Я отруївся!
Під час другої спроби підвестися волосся йому стало дибки від жаху: він не міг навіть поворухнутися. Тепер відчуття свинцевої важкості і свербежу доходило до пояса. На якийсь час страх померти тут, у жалюгідній самотності, далеко від матері і друзів, цілком позбавив його здатності боронитися.
— Я тут зараз помру. Ще трохи і я вмру!.. Я вже не можу поворухнути рукою!
Охоплений панікою, він, утім, відзначив, що його не лихоманить, не дере в горлі, а серце і легені працюють в нормальному ритмі. Його тривожні думки змінили спрямування.
— Мене паралізувало, це параліч! Мене не знайдуть!..
Проте його опанувала нездоланна сонливість, і водночас одур дедалі дужчав. Йому здалося, що хистка земля почорніла і стала паморочливо гойдатися. Знову спливли в пам’яті карателі, і в голові, як крайня тривога, засіла думка про те, що оте чорне, що затопило землю…
Він мав іще сили вирватися з цього останнього кошмару, і раптом видав із себе крик, справжній зойк, в якому голос чоловіка за тональністю нагадував нажахану дитину: по його ногах швидко пнулася догори ціла лава чорних мурашок. Довкола нього вся земля почорніла від пожерливих карателів, і бухгалтер відчув, як під підштаниками піднімається потік м’ясоїдних мурах.
Через два дні хресний нарешті знайшов повністю об’їдений скелет, на якому не лишилось ані крихти плоті, вкритий одягом Бенінкаси. Карателі, які досі лазили там, і воскові кульки прояснили достатньо.
Не часто буває, що дикий мед має ці наркотичні чи паралітичні властивості, але його знаходять. У тропіках багато квітів із такими самими особливостями, і вже сам смак меду здебільшого сповіщає про його якість, а саме присмак евкаліпта, що його, як йому здалося, відчув Бенінкаса.
Зарізана курка
Цілими днями четверо недоумкуватих синів подружжя Мадзіні-Феррас сиділи на лавці у дворі. З висолопленими язиками й тупими очима поводили вони головами, роззявивши рота.
Земляний двір із заходу був обгороджений цегляною стіною. Лавка стояла паралельно до неї за п’ять метрів, і вони сиділи на ній нерухомо, втупивши очі в цеглини. Щойно сонце, заходячи, ховалося за стіною, ідіоти тішилися. Спочатку їхню увагу привертало сліпуче світло, потроху їхні очі оживали; й нарешті вони починали голосно сміятись, однаково налиті ненаситною радістю, й дивилися на сонце з тваринною втіхою, наче то була їжа.
Іноді, вишикувавшись на лавці, вони цілими годинами гуділи, вдаючи електричний трамвай. Гучні звуки також виводили їх з інертного стану, і тоді вони бігали по дворі, кусаючи себе за язики і ревучи. Та майже завжди перебували в байдужій і понурій дрімоті ідіотизму й увесь день сиділи на лавці, звісивши нерухомо ноги, і пускали липку слину на штани.