— Хай вийдуть, Маріє! Вижени їх! Кажу тобі: вижени!
Четверо нещасних недоумків, яких грубо виштовхали геть, повернулися на свою лавку.
По обіді всі кудись подалися. Служниця поїхала в Буенос-Айрес, а подружжя пішло прогулятись околицями. Із заходом сонця вони повернулися. Однак Берта на хвильку спинилася, бо хотіла привітатися з сусідами навпроти. Донька відразу шмигнула додому.
Тим часом ідіоти весь день просиділи безвилазно на лавці. Сонце закотилося вже за огорожу й почало щезати, і вони знай дивилися на цеглини, інертніші, ніж будь-коли.
Зненацька між їхніми очами й огорожею щось постало. Їхня сестра, стомлена після п’яти годин з батьками, захотіла побачити щось сама. Спинившись унизу огорожі, вона замислено дивилася на її верхівку. Не було сумніву, що вона хоче забратися нагору. Врешті зважилася вилізти на поламаний стілець, але до верху не дістала. Відтак застосувала ящик з-під гасу, її топографічний інстинкт підказав їй поставити його вертикально, і так вона досягла успіху.
Четверо ідіотів байдуже дивились, як їхня сестра вперто намагалася зберегти рівновагу і як, ставши навшпиньки, оперла шию об верхівку огорожі поміж напруженими руками. Дивились, як вона роззирається увсебіч і шукає ногою опори, щоб піднятися вище.
Однак очі ідіотів оживились; однакове настійливе світло зафіксувалося в їхніх зіницях. Вони не відводили від сестри очей, і дедалі дужче відчуття звірячої ненажерливості потроху змінювало обриси їхніх облич. Поволі вони наблизилися до загорожі. Малій вдалось обпертися ногою, і вона вже збиралася вилізти на верх і скочити на той бік, але відчула, як її схопили за ногу. Вісім очей унизу, втуплених в її очі, нагнали на неї страху.
— Пустіть! Відпустіть мене! — закричала вона, дриґаючи ногами. Та її вже тягли.
— Мамо! Ой, мамо! Мамо, тату! — заплакала вона настійно. Спробувала навіть ухопитися за край, але відчула, що її смикнули, і впала. — Мамо! Ой, ма… — більше не могла кричати.
Один з них здавив їй шию, відгорнувши, мов пір’я, кучері, а інші потягли за ногу до кухні, де того ранку пустили кров курці, яку міцно тримали, хвиля за хвилею відбираючи в неї життя.
Мадзіні в домі навпроти здалося, що він чує голос доньки.
— Здається, вона тебе кличе, — сказав він Берті.
Вони прислухалися, занепокоєні, та більше нічого не почули. Та все ж за мить попрощалися, і поки Берта знімала капелюшка, Мадзіні пройшов у двір.
— Берточко!
Ніхто не відповів.
— Берточко! — покликав він голосніше, уже неспокійний.
Для його завжди зляканого серця, тиша була такою мертвою, що від жахливого передчуття поза спиною пішов мороз.
— Донечко, доню! — уже у відчаї побіг він у глибину дому.
Та проминаючи кухню, побачив на підлозі калюжу крові. Не тямлячись штовхнув причинені двері і, нажаханий, закричав.
Берта, яка вже й собі побігла, почувши тривожний поклик чоловіка, почула його крик і закричала сама. Та коли вона кинулася до кухні, блідий як смерть Мадзіні заступив їй шлях, не пускаючи:
— Не заходь! Не заходь!
Берта угледіла тільки залиту кров’ю підлогу. Змогла лише схопитися руками за голову і з хриплим зітханням зсунутися додолу.
Солітер
Кассим був хворобливим чоловіком, за професією ювеліром, хоча й не мав власної крамниці. Він працював на великі фірми і спеціалізувався на оправлянні коштовного каміння. Мало хто вмів робити такі витончені оправи. Якби він був рішучішим і мав комерційну жилку, то вже розбагатів би, але у тридцять п’ять років він і досі сидів під вікном у своїй кімнаті, що правила йому за майстерню.
У миршавого Кассима з блідим обличчям, на якому пробивалася рідка чорна борідка, була гарна і дуже пристрасна жінка. Дівчина з вулиці, завдяки своїй красі вона сподівалася ліпшого заміжжя. Чекала до двадцяти років, провокуючи чоловіків і сусідок своїм тілом. Урешті злякалась і зопалу згодилася на Кассима.
Утім мріям про розкіш місця більше не було. Її чоловік, майстер, навіть митець, мав зовсім не ту натуру, аби нажити багатство. Тому, поки ювелір сидів зігнутий над своїми лещатами, вона, обпершись на лікті, не зводила з чоловіка важкого погляду, аби потім зненацька схопитися і стежити через вікно за маєтним перехожим, який міг би бути її чоловіком.
Однак усе, що заробляв Кассим, було для неї. У неділю він також працював, аби мати змогу дати їй щось більше. Коли Марія хотіла якусь коштовність — і як пристрасно вона її бажала! — він працював і вночі. Потім був кашель і колька в боці, зате Марія мала свої дрібні діаманти.