Потроху, щодня маючи справу із самоцвітами, вона полюбила роботу майстра і жагуче дивилась, як він виготовляє витончені оправи. Та коли коштовність була готова і мала відійти, бо була не для неї, жінка впадала в глибоке розчарування своїм шлюбом. Приміряла клейнод, спинившись перед дзеркалом. Потім лишила його там і йшла до себе в кімнату. Кассим, зачувши ридання, підводився і заставав її в ліжку; слухати його вона не хотіла.
— Але ж я роблю для тебе все, що можу, — врешті казав він сумно.
При цих словах ридання гучнішали, і ювелір знову вертався до свого верстака.
Усе це повторювалося знову і знову, і Кассим уже не підводився, щоб розрадити її. Втішати її! У чому? Та поза тим Кассим розтягував свої нічні чування, аби заробити більшу надбавку.
Він був невпевненим, нерішучим і мовчазним чоловіком. Через цей його безмовний спокій жінка тепер дивилася на нього щораз важчим поглядом.
— І ти називаєш себе чоловіком! — бурчала вона.
Пальці Кассима, схиленого над верстаком, безупинно рухалися.
— Ти нещаслива зі мною, Маріє, — одразу ж казав він.
— Щаслива! І ти смієш це говорити! Хто може бути з тобою щасливий? Навіть найпослідуща жінка! Невдаха! — казала вона з нервовим сміхом і йшла геть.
Тієї ночі Кассим працював до третьої ранку, і його жінка потім дістала нові дрібні діаманти, які якусь мить розглядала, підтиснувши губи.
— Так. Невражаюча діадема. Коли ти її зробив?
— Почав у вівторок, — він дивився на неї з млявою ніжністю, — і поки ти спала, ночами…
— Ти міг лягати спати! Вони величезні, ці діаманти!
Бо її пристрастю були великі самоцвіти, які оправляв Кассим. Вона стежила за його роботою із божевільним жаданням її завершення, і щойно клейнод був готовий, бігла з ним до дзеркала. А потім кидалася в сльози.
— Будь-який чоловік, найпослідущий, пішов би на жертви, аби потішити дружину! А ти, а ти… У мене немає навіть нещасної сукні, аби на себе вбрати!
Жінка, коли переступає певну межу поваги до чоловіка, може говорити йому немислимі речі. Жінка Кассима здолала цю межу з такою самою пристрастю, яку відчувала до діамантів.
Якось увечері, ховаючи коштовності, Кассим помітив, що бракує шпильки з двома солітерами вартістю п’ять тисяч песо. Він знову обшукав свої шухляди.
— Ти не бачила шпильки, Маріє? Я лишив її тут.
— Так, я її бачила.
— То де ж вона? — здивовано обернувся він.
— Тут!
З палаючими очима і зневажливо скривленими губами жінка звелася: шпилька була на ній.
— Тобі дуже личить, — одразу ж сказав Кассим. — Сховаймо її.
Марія засміялася.
— О ні! Вона моя.
— Це жарт?
— Так, це жарт. Жарт! Як тобі боляче думати, що вона могла би бути моєю… Завтра я тобі її віддам. А нині піду з нею до театру.
Кассим перемінився в лиці.
— Ти робиш зле… Тебе можуть побачити. І втратять до мене будь-яку довіру.
— Ох! — обірвала вона його з шаленим роздратуванням і люто грюкнула дверима.
Повернувшись із театру, вона поклала коштовність на нічний столик. Кассим підвівся з ліжка й пішов сховати її в свою майстерню під замок. Коли він вернувся, дружина сиділа на ліжку.
— Отже, ти боїшся, що я її в тебе вкраду! Що я злодійка!
— Не дивися так… Ти просто була нерозважливою.
— Ах! А тобі довіряють! Тобі! А коли твоя жінка просить тебе вділити їй трохи радості і хоче..! Ти мене називаєш злодійкою! Негідник!
Урешті вона заснула. Утім Кассим не спав.
Невдовзі Кассимові доручили оправити солітер, найчудовіший діамант, який проходив через його руки.
— Глянь, Маріє, який камінь. Я такого ще не бачив.
Жінка нічого не сказала, але Кассим чув, як вона глибоко дихала, дивлячись на солітер.
— Чистої води… — продовжив він. — Коштує, мабуть, дев’ять або десять тисяч песо.
— Каблучка! — пробурмотіла нарешті Марія.
— Ні, це для чоловіка. Шпилька для краватки.
У такт роботи над солітером на струджену спину Кассима лилася пекуча злість і фрустроване кокетство дружини. По десять разів на день вона переривала роботу чоловіка, аби підійти з діамантом до дзеркала. Потім приміряла його з різними сукнями.
— Може, ти робитимеш це потім… — наважився одного дня Кассим. — Це термінова робота.
Марно чекав він на відповідь, дружина відчинила балкон.
— Маріє, тебе можуть побачити!
— На, тримай свій камінь!
Солітер, різко зірваний із шиї, покотився по підлозі. Поблідлий Кассим підняв і оглянув його і, не встаючи з підлоги, підвів погляд на Марію.