— Ну, і чого ти так на мене дивишся? З твоїм каменем щось сталося?
— Ні, — відповів Кассим. І відразу ж повернувся до роботи, хоча руки в нього тремтіли так, що було його жаль.
Зрештою йому довелося встати з-за роботи: у спальні з дружиною стався нервовий припадок. Її волосся розпатлалося, а очі вилазили з орбіт.
— Дай мені діамант! — волала вона. — Дай мені його! Ми втечемо! Заради мене! Дай мені його!
— Маріє… — затнувся Кассим, намагаючись вивільнитися.
— Ах! — закричала ошаліла жінка. — Це ти злодій, жмикруте! Ти вкрав у мене життя, злодію! Ти думав, я з тобою не поквитаюся, рогоносцю? Ага! Подивися на мене. Тобі це ніколи не спадало на думку? Ах!
Вона піднесла руки до здавленого горла. Та коли Кассим виходив, вона скочила з ліжка і впала долілиць, спромігшись вхопити його за черевик.
— Та це не має значення! Діамант, дай мені його! Мені потрібен тільки він! Він мій, ти, скнаро!
Блідий, як смерть, Кассим допоміг їй підвестися.
— Ти хвора, Маріє. Поговоримо згодом. Лягай.
— Мій діамант!
— Гаразд, подивимося, чи можливо… Лягай.
— Дай мені його!
З нею знову стався нервовий припадок.
Кассим повернувся до роботи над своїм солітером. Позаяк його руки працювали з математичною точністю, до її завершення лишалося кілька годин.
Марія встала, щоб поїсти, і Кассим, як завжди, був до неї уважний. Під кінець вечері жінка подивилася йому в очі.
— Це брехня, Кассиме, — сказала вона.
— О! — усміхнувся Кассим. — Це пусте.
— Присягаюся тобі, це брехня, — наполягала вона.
Кассим знову усміхнувся, з незграбною ніжністю торкнувся її руки й підвівся, аби продовжити роботу.
— Дурненька! Кажу ж тобі: я вже нічого не пам’ятаю.
Жінка, обхопивши голову руками, провела його поглядом.
— Це все, що він може сказати… — пробурчала вона. І відчуваючи глибоку відразу до того нікчеми, розмазні і слабака, який був її чоловіком, пішла до себе в кімнату.
Спала вона погано. Прокинулася, коли було вже пізно, і побачила світло в майстерні: її чоловік продовжував працювати. Через годину Кассим почув крик.
— Дай мені його!
— Так, це для тебе, ще трошки, Маріє, — сказав він квапливо і підвівся.
Та дружина після того кошмарного зойку знову спала. О другій ночі Кассим завершив свою роботу; діамант твердо і мужньо сяяв у своїй оправі. Тихим кроком він пішов у спальню і засвітив нічник. Марія спала горілиць, у крижаній білизні своєї сорочки і простирадла.
Він пішов у майстерню і знову вернувся. Якусь хвильку дивився на майже оголене лоно і з блідою усмішкою ще трохи відгорнув сорочку.
Жінка цього не відчула.
Світла було мало. Раптом обличчя Кассима скам’яніло, і на мить затримавши коштовність біля оголених грудей, він сильно й прямовисно всадив усеньку шпильку, наче цвях, у серце дружині.
Очі різко розплющились, а потім повіки поволі опустилися. Пальці скарлючились, і на тому все.
Коштовність, якою трусило через конвульсію нервового вузла, якусь мить дриґотіла. Кассим трохи почекав; і коли солітер зробився цілком нерухомий, він вийшов, безшумно зачинивши за собою двері.
Подушка з пір’я
Увесь медовий місяць її проймав холод. Вона була білявою, сумирною і боязкою, і крута вдача чоловіка остудила її дитинні фантазії нареченої. Вона його дуже любила, проте іноді, коли увечері вони удвох ішли вулицею, вона з легким дрожем кидала крадькома погляд на високу постать Хордана, який за годину не зронив ні слова. Він, зі свого боку, глибоко її кохав, не даючи про це знаку.
Три місяці (побралися вони у квітні) їхнє життя було неймовірно щасливим. Вона, певна річ, хотіла би менше суворості в цьому любовному раю, а більше відвертої і простодушної ніжності; проте незворушний вигляд чоловіка завжди її стримував.
Дім, в якому вони мешкали, додавав їй трохи дрожу. Білість безмовного патіо — фризи, колони і мармурові статуї — створювала осіннє враження зачарованого палацу. Всередині крижаний полиск тиньку, без найменшої подряпини на високих стінах, посилював оте відчуття пронизливого холоду. При переході з одного покою до іншого виляски кроків розносилися по цілому будинку, наче довге запустіння посилило його лункість.
У цьому дивному любовному гніздечку Алісія провела всеньку осінь. Та зрештою її давні мрії покрило забуття, і вона жила заціпеніло в цьому ворожому домі, не бажаючи ні про що думати, доки не приходив її чоловік.
Не дивно, що вона схудла. Легкий грип підступно тягнувся з дня у день; Алісія ніяк не одужувала. Нарешті якось надвечір змогла вийти в сад, опершись на плече чоловіка. Байдуже дивилася навсібіч. Раптом Хордан з глибокою ніжністю погладив її по голові, і Алісія розридалась, обвивши його шию руками. Вона довго виплакувала свій безмовний переляк, і при найменшій ласці її плач посилювався. Потім ридання потроху стихли, але вона ще довго нерухомо і мовчки стояла, уткнувшись йому в груди.