То був останній день, коли Алісія була на ногах. Наступний ранок вона зустріла непритомна. Лікар Хордана дуже уважно її оглянув і прописав цілковитий спокій і відпочинок.
— Не знаю, — і досі стишеним голосом сказав він Хордану при виході з дому. — Вона дуже ослаблена, але нема ні блювання, нічого… Не можу цього пояснити. Якщо завтра вранці вона прокинеться така сама, як нині, негайно мене кличте.
Наступного дня Алісії погіршало. Лікарі влаштували консиліум. І констатували розвиток цілком непоясненної гострої анемії. Алісія більше не западала в нетяму, але було очевидно, що смерть уже стоїть у неї за плечима. Цілий день у спальні горіло світло і панувала цілковита тиша. Без найменшого шуму минали години. Алісія дрімала. Хордан майже цілком перебрався до вітальні, де світло також не вимикали. Він безупинно і невтомно ходив з кутка в куток. Килим заглушував його кроки. Час від часу він заходив до спальні і продовжував своє безмовне ходіння туди-сюди уздовж ліжка, дивлячись на дружину щоразу, коли йшов у її бік.
Трохи згодом в Алісії почалися галюцинації, спочатку плутані і хисткі, та потім вони опустилися на рівень підлоги. Молода жінка знай витріщалася на килим по обидва боки від узголів’я ліжка. Якось уночі її погляд раптом став непорушний. За мить вона розтулила рота, щоб закричати, і її ніс та губи вкрилися перлинами поту.
— Хордане! Хордане! — гукала вона, заціпеніла з переляку, не відводячи погляду від килима.
Хордан прибіг у спальню, і, побачивши його, Алісія пронизливо закричала, нажахана.
— Це я, Алісіє! Це я!
Вона глянула на нього відсутнім поглядом, подивилася на килим, знову глянула на чоловіка, наче зіставляла їх вражено, та за якийсь час прийшла до тями, усміхнулася, взяла чоловікову руку в свої і півгодини гладила її, тремтячи.
Однією з її найнастирливіших галюцинацій була людиноподібна істота, яка, впершись пальцями в килим, не зводила з неї очей.
Лікарі вернулися, та марно. На їхніх очах згасало життя, день по дню, година по годині знекровлюючись, а чому — вони зовсім не знали. Під час останнього консиліуму Алісія лежала в ступорі, поки вони мацали їй пульс, передаючи один одному її безживний зап’ясток. Вони довго і мовчки оглядали її, а потім перейшли до їдальні.
— Гм… — збентежено здвигнув плечима лікар. — Це серйозний випадок… навряд чи ми зможемо зарадити…
— Тільки цього мені бракувало! — фиркнув Хордан. І роздратовано затарабанив пальцями по столу.
Алісія згасала в маренні анемії, яке увечері дужчало, але під ранок завжди припинялося. Упродовж дня її хвороба не прогресувала, та щоранку вона була бліда, як віск, і майже непритомна. Здавалося, лише вночі разом із кров’ю з неї витікає життя. Прокидаючись, вона завжди почувалася причавленою до ліжка багатотонним тягарем. Після третього дня це відчуття завалу її вже не покидало. Вона заледве могла поворушити головою. Не хотіла, щоб торкалися її ліжка чи поправляли їй подушку. Її сутінкові страхи насувалися у вигляді монстрів, які підповзали до ліжка і по ковдрі залазили нагору. Потім вона втратила розум. В останні дні без упину марила впівголоса. У спальні й вітальні і далі траурно горіло світло. В агонізуючій тиші дому було чутно лише монотонне марення, що долинало з ліжка, і приглушений відгомін невпинних Хорданових кроків.
Нарешті Алісія померла. Служниця, яка згодом увійшла, аби прибрати постіль, в якій уже нікого не було, якийсь час здивовано розглядала подушку.
— Пане! — тихо покликала вона Хордана. — На подушці є плями, схожі на кров.
Хордан швидко підійшов і собі нахилився. І справді: на пошивці, по обидва боки від заглибини, що її залишила голова Алісії, виднілися темні плямки.
— Це схоже на укуси, — прошепотіла служниця, по тому, як якийсь час їх розглядала.
— Піднеси її до світла, — звелів їй Хордан.
Служниця піднесла, але відразу ж впустила її з рук і глянула на нього, збліднувши і тремтячи. Хордан, не знаючи чому, відчув, як волосся йому стає дибки.
— Що таке? — прошепотів він хрипко.
— Вона дуже важка, — промовила служниця, не перестаючи тремтіти. Хордан підняв подушку; важила вона добряче. Вони винесли її в їдальню, і там, на столі, Хордан одним махом розрізав пошивку і напірник. Верхні пір’їни злетіли вгору, і нажахана служниця на повен голос закричала, схопившись руками за голову. Всередині, серед пір’я, поволі поводячи волохатими лапами, сиділо якесь огидне створіння, щось кругле, живе і липке. Його так роздуло, що заледве можна було роздивитися його пащу. Ніч у ніч, відколи Алісія злягла, воно тихцем прикладало свою пащу — чи радше хобот — до її скронь і смоктало з неї кров.