Сонце вже сіло, коли чоловіка, який напівлежав на дні каное, пройняло страшним холодом; і раптом він, здивований, підвів голову: йому стало ліпше. Нога майже не боліла, спрага минула, а груди, тепер уже вільні, здіймались у повільному диханні.
Без сумніву, отрута починала втрачати силу. Він почувався майже добре і хоч не мав сили ворухнути рукою, розраховував, що коли впаде роса, він оклигає цілком. За його підрахунками в Такуру-Пуку він мав прибути десь за три години.
Йому дедалі ліпшало, насунула сповнена спогадів дрімота. Його вже не турбували ні нога, ні живіт. Чи живий іще його кум Ґаона в Такуру-Пуку? Можливо, він також побачить свого колишнього господаря містера Дугласа і приймальника робіт.
Чи довго йому ще плисти? Небо на заході вже стало золотим, і річка також забарвилася багрянцем. З парагвайського берега, уже оповитого мороком, із гори на річку спускалася сутінкова прохолода з пахощами помаранчів і дикого меду. Високо вгорі убік Парагваю мовчки пролетіла парочка папуг ара.
А внизу золотою річкою швидко неслося каное і час від часу крутилось у пінявих коловоротах. Чоловік, який плив у ньому, почувався щораз ліпше і думав про те, скільки ж це він не бачився зі своїм колишнім господарем Дугласом. Три роки? Мабуть, що ні, не аж так багато. Два роки і дев’ять місяців? Можливо. Вісім з половиною місяців? Саме так.
Раптом він відчув, що закоцюб аж по груди. Що це з ним? І дихання…
З приймальником деревини містера Дугласа, Лоренцо Кубільєю, він познайомився в Пуерто-Есперанса у Страсну п’ятницю… П’ятницю? Так, або в четвер.
Чоловік повільно розігнув пальці руки.
— У четвер.
І спустив дух.
Сонячний удар
Цуцик Олд вийшов у двері й рівним і лінивим кроком перетнув подвір’я. Спинився на краю пасовиська, примруживши очі, витягнув тремтливий ніс убік лісу і спокійно всівся. Перед ним була одноманітна рівнина Чако, де поля змінювалися лісами, а ліси полями, і не було інших барв, окрім слонової кістки пасовиськ і чорноти лісу. Ліс, що починався за двісті метрів, заслоняв горизонт із трьох боків фільварку. На заході він розступався, і в цій прогалині простиралося поле, але вдалині його обрамляла невмолима темна лінія.
О цій ранній порі далечінь, сліпуча при полуденному світлі, набувала спокійної чіткості. Ані хмаринки, ні подуву вітру. Під безвітряним сріблястим небом поле дихало тонізуючою прохолодою, що навівала мислячій людині, упевненій, що буде ще один посушливий день, тугу за роботою, яку ліпше винагороджують.
Мілк, батько цуцика, теж перетнув двір і сів поруч із ним з лінивим зітханням блаженства. Обидва лишалися непорушними, бо мух іще не було.
Олд, що хвильку тому дивився на узлісся, зауважив:
— Прохолодний ранок.
Мілк простежив за поглядом цуценяти й уже не відводив звідти очей, розсіяно моргаючи. За якийсь час він проказав:
— На тому дереві сидить двоє соколів.
Вони перевели байдужий погляд на вола, який проходив мимо, і продовжили, як звикло, споглядати на все.
А тим часом на сході почало розкриватися багряне віяло, і обрій уже втратив ранкову ясність. Мілк схрестив передні лапи і відчув легкий біль. Не рухаючись, оглянув свої пальці й урешті вирішив їх обнюхати. Напередодні він витягнув блоху, і згадавши пережите, облизав хворий палець.
— Я не міг ходити, — урешті вигукнув він.
Цуцик не зрозумів про що мова, і Мілк додав:
— Багато бліх.
Цього разу цуценя зрозуміло. І за якийсь час додало вже від себе:
— Багато бліх.
І обидва, переконані в цьому, знову замовкли.
Зійшло сонце; і щойно землю залило світлом, лісові індички сповнили прозору атмосферу сумбурним клекотом свого поганенького оркестру. Собаки, позолочені косими променями сонця, прикрили повіки і блаженно моргали у солодкій знемозі. Потроху до цієї пари приєднались інші приятелі: мовчазний улюбленець Дік, Принц, чия розірвана носухою верхня губа відкривала зуби, та Ісонду з індіанським ім’ям. Четверо фокстер’єрів, розтягнувшись у благодаті, спали.
Як минула година, вони попіднімали голови; з протилежного боку химерного дому на два поверхи — нижній із глини, верхній із дерева, з ґанком і критою галерею, як у шале — вони почули кроки господаря, який спускався сходами. Містер Джонс із рушником на плечі на мить спинися на розі дому й подивився на сонце, яке вже стояло високо. Після самотніх посиденьок із віскі, триваліших, ніж звикло, він мав усе ще мертвий погляд і обвислі уста.