Поки він умивався, собаки підійшли та обнюхали його чоботи, ліниво махаючи хвостами. Як вишколені звірі, пси знають найменшу прикмету захмеління у свого господаря. Вони поволі відійшли і знову розляглися на сонці. Проте невдовзі дедалі дужча спека змусила їх покинути осоння заради тіні ґанку.
День був такий самий, як попередні цього місяця: сухий, ясний, із палючим сонцем, від якого, здавалося, плавилося небо, а вологу землю миттю вкривала білувата кірка.
Містер Джонс сходив на фільварок, аби подивитися, що зробили за попередній день, і вернувся в дім. Увесь ранок він нічого не робив. Потім пообідав і піднявся нагору, аби подрімати.
О другій дня, попри палючу спеку, пеони знову стали до роботи, бо лабузиння на плантації бавовни не переводилося. Пішли за ними й собаки, які від минулої зими дуже полюбили ріллю, коли навчилися змагатись із соколами за білих хробаків, яких піднімав плуг. Кожен пес розлігся під кущем бавовнику, і їхнє сопіння вторило глухим ударам мотики.
А тим часом спека посилювалася. У безмовному і сліпучому від сонця краєвиді через вібрацію повітря годі було щось розгледіти. Перекопана земля виділяла гарячий випар, що його пеони переносили в мовчанні, обмотавши голови по вуха легкими хустинками. Собаки переходили від куща до куща, шукаючи прохолоднішої тіні. Витягалися на весь зріст, але через задишку мусили сідати на задні лапи, аби легше дихалося.
Тепер перед ними виблискувало невеличке крейдяне пустище, яке навіть не пробували орати. Там цуценя раптом побачило містера Джонса, який сидів на колоді й пильно на нього дивився. Олд став на рівні ноги, махаючи хвостом. Інші також підвелися, але наїжачившись.
— Це ж господар, — сказав цуцик, здивований їхньою поведінкою.
— Ні, це не він, — відказав Дік.
Четверо псів збилися докупи і глухо загарчали, не зводячи погляду з містера Джонса, який і далі сидів непорушно, дивлячись на них. Недовірливий цуцик ступив уперед, та Принц ошкірився на нього:
— Це не він, це Смерть.
Цуцик зі страху наїжачився і відступив до своїх.
— Господар мертвий? — запитав він стривожено.
Інші пси йому не відповіли, бо заходилися люто гавкати, передчуваючи біду. Та містер Джонс уже розчинявся в пульсуючому повітрі.
Почувши гавкіт, пеони підвели погляди, але нічого не помітили. Повернули голови, щоб глянути, чи не зайшов у фільварок якийсь кінь, і знову позгиналися.
Собаки поволі вернулися в дім. І досі наїжачений цуцик нервово бігав туди-сюди, бо з досвіду товаришів довідався, що коли за кимось має прийти смерть, то дає про себе знати наперед.
— А звідки ви знаєте, що те, що ми бачили, то не був живий господар? — спитав він.
— Бо то був не він, — відповіли йому холодно.
Далі смерть, а з нею загроза зміни господаря, їх чекають незгоди і побої! Решту дня вони провели біля господаря, похмурі й насторожені. Заледве зачувши шум, гарчали, навіть не знаючи, на що.
Нарешті сонце кануло за чорним пальмовим гаєм, і в тиші сріблястої ночі собаки розмістилися довкола дому, на горішньому поверсі якого містер Джонс розпочинав свої посиденьки з віскі. Опівночі вони почули кроки, потім на дощану підлогу впали чоботи, і світло згасло. Відтак собаки ще сильніше відчули близьку зміну господаря і стали плакати біля підніжжя заснулого дому. Плакали хором, зливаючи свої судомні і глухі ридання в одне скорботне завивання, яке тягнув мисливським голосом Принц, тоді як інші починали заново ридати. Цуценя могло лише гавкати. Ніч минала, і четверо дорослих псів, яких добре годував і гладив господар, якого вони мали втратити, з’юрмившись у місячному світлі і, витягнувши спухлі від плачу морди, продовжували оплакувати своє домашнє лихо.
Наступного ранку містер Джонс сам пішов за мулами і, запрягши їх у борону, пропрацював до дев’ятої. Проте він був незадоволений. Бо землю ніколи не боронували так, як треба, леміші були тупими, і коли мули йшли швидко, борона підскакувала. Він наточив її різці, але один шуруп, який при купівлі борони вже був бракований, зламався, коли його вкручували. Він відправив пеона в найближчу майстерню, наказавши йому пильнувати коня, добру, але трохи незграбну тварину. Підвів голову до розжареного полуденного сонця і звелів у жодному разі не пускати його чвалом. Одразу ж пообідав і піднявся нагору. Собаки, що того ранку ні на мить не відходили від господаря, залишилися на ґанку.