Що ж, в очах коней їхня втеча здавалася справжнім геройським учинком. Набридле пасовисько і нинішню свободу розділяла безконечна віддаль. Ба більше: хай якою безконечною вона була, коні прагнули збільшити її іще, тож, оглянувшись довкіл з лінивою увагою, почухавши один одному загривки, безтурботно щасливі вони продовжили свої походеньки.
День і справді сприяв такому стану духу. Ранковий туман над Місьйонес цілком розійшовся, і під несподівано блакитним небом краєвид промінився осяйним світлом. З пагорба, на вершині якого перебували тієї миті коні, червоний путівець із дивовижною точністю перерізав вигін, який лежав перед ними, спускався в білу від укритої памороззю ковили долину, аби знову піднятися до далекого лісу.
Крижаний вітер іще більше підкреслював прозорість золотого ранку, і коні, відчуваючи, як голови їм припікає сонце, що стояло майже в зеніті, мружились у радісному засліпленні.
Так вони, самотні та горді свободою, і йшли собі кармінним від світла шляхом, доки, обігнувши край лісу, побачили обік дороги простір, укритий незвиклою зеленню. Пасовисько? Так воно і є. Та ще й посеред зими…
Із роздутими від ненажерності ніздрями коні підійшли до дротяної огорожі. Так, це чудове, дивовижне пасовисько! І вони, вільні коні, туди добудуться!
А треба сказати, що гнідий і білоголовий від самого світанку були про себе високої думки. Ані ворота, ні дротяна загорожа, ні ліс, ні вирубка не стали для них перешкодою. Вони побачили дивовижні речі, рятуючись від неймовірних труднощів, і почувалися надутими, гордовитими і здатними дійти найшаленішого рішення, яке лишень може прийти їм до голови.
Сповнені пихи, за сто метрів від себе вони побачили корів, які стояли при дорозі; попрямувавши туди, коні підійшли до ліси, зачиненої п’ятьма міцними патиками. Корови стояли нерухомо і пильно видивлялися на недосяжний зелений рай.
— Чому ви не заходите? — запитав гнідий у корів.
— Бо не можна, — відповіли йому.
— Ми ходимо, куди хочемо, — заявив гнідий гонорово. — Ми вже місяць ходимо, куди хочемо.
Захоплені своєю пригодою, коні насправді втратили відчуття часу. Корови не удостоїли зайд навіть поглядом.
— Коні не можуть, — сказала одна непосидюча телиця. — Так лишень кажуть, а нікуди не йдуть. А ми справді ходимо, куди хочемо.
— У них припона, — сказала стара корова, не повертаючи голови.
— Я не маю, не маю припони! — жваво заперечив гнідий. — Я жив на ділянках і ходив, де хотів.
— Так, за нами! Це ми ходимо, куди хочемо, а вам зась.
Знову втрутилася непосидюча телиця:
— На днях господар сказав: коней стримає всього один дріт. То що? Ви не йдете?
— Ні, не йдемо, — просто відказав білоголовий, переконаний очевидністю.
— А ми йдемо!
Проте до чесного білоголового раптом дійшло, що зухвалі і хитрі корови, завзяті порушниці кордонів чужих ферм і земельного кодексу, також не проходять через лісу.
— Ця ліса погана, — заперечила стара корова. — А він так! Він відсуває патики рогами!
— Хто? — запитав гнідий.
Усі корови, здивовані таким невіглаством, повернули голови до гнідого.
— Бик, Москіт. Він завиграшки долає дротяні загорожі.
— Дротяні загорожі? Він через них проходить?
— Через будь-які! З колючого дроту також. А ми йдемо за ним.
Коні, які вже повернулись у свій мирний стан тварин, яких стримує лише один дріт, були щиро вражені отим героєм, здатним кинути виклик колючому дроту — найжахливішому, на що може наштовхнутися бажання йти вперед.
Раптом корови зворохобилися: до них повільним кроком наближався бик. Побачивши його плаский і впертий лоб, націлений прямо на лісу, коні смиренно усвідомили, що їм до нього далеко. Корови відійшли, і Москіт, просунувши лоба попід жердину, спробував відсунути її вбік.
Коні захоплено насторчили вуха, але жердина не посунулась. Бик безуспішно випробував свій хитромудрий прийом з усіма жердинами по черзі; фермер, щасливий власник вівсяного поля, напередодні увечері закріпив патики, забивши клини.
Бик облишив свої спроби. Ліниво повернувшись і приплющивши очі, він принюхався до якихось далеких запахів і побрів уздовж дротяної загорожі, приглушено мукаючи.
Стоячи біля ліси, коні й корови дивилися на нього. В одному місці бик просунув роги попід колючий дріт, різко задер його лобом догори і велетенська скотина пролізла, вигнувши спину. Іще чотири кроки — і він уже зайшов у овес, тоді корови попрямували туди само, і собі намагаючись пролізти попід загорожу. Проте коровам явно бракує чоловічої рішучості, аби дозволити криваві подряпини на шкурі, і заледве просунувши шию, вони відразу ж цофалися, мотаючи головою.