Отож після безупинного тринькання нових завдатків — нездоланна потреба винагородити себе тижнем великопанського життя за злигодні лісорозробки — пеони знову піднімалися на «Сілексі» річкою вгору. Кайє віз із собою подругу, і вони втрьох, п’яні, як і решта пеонів, умостилися на палубі, де біля баулів, клунків, псів, жінок і чоловіків уже знайшли собі притулок десять мулів.
Наступного дня, уже на свіжу голову, Поделей і Кайє перевірили свої облікові книжки: вони зробили це вперше після підписання контракту. Кайє отримав 120 песо готівкою і 35 на видатки; Поделей — 130 і 75 відповідно. Обидва глянули один на одного із виразом, який міг бути переляком, якби пеони не були повністю зцілені від цієї слабості. Вони не пам’ятали, як потратили бодай п’яту частину цих грошей.
— Дідько!.. — пробурмотів Кайє. — Я ніколи не розрахуюся…
І тієї миті йому попросту прийшла до голови ідея — як справедливе покарання за його марнотратство — утекти звідти.
Проте законність його трибу життя в Посадас була для нього такою очевидною, що він позаздрив більшому авансу Поделея.
— Тобі щастить, — сказав він. — У тебе завдаток великий…
— А ти везеш подругу, — заперечив Поделей. — Це тебе і б’є по кишені.
Кайє глянув на жінку, і хоча краса й інші риси моральнішого порядку мало важать при виборі пеона, він лишився задоволений. Дівчина і справді засліплювала своїм атласним убором, що складався із жовтої блузки і зеленої спідниці; на брудній шиї виблискували три низки намиста з перлин; на ногах черевички а-ля Луї XV, грубо наквацьовані щоки, презирливо затиснута в зубах сигара, приспущені повіки.
Кайє зважив дівчину і револьвер 44 калібру: насправді то були єдині чогось варті речі з усього, що він віз із собою. Хоча револьвер наражався на ризик канути вслід за завдатком, якщо в нього виникне бодай мінімальна спокуса зірвати банк.
Бо й справді, за два метри від нього два пеони на плетеному баулі чесно ставили на кін усе, що мали. Кайє якийсь час дивився, підсміюючись, як завжди сміються пеони, коли збираються разом, хай якою була нагода, і підійшов до баула, поставивши на одну карту п’ять сигар.
Скромний початок, який міг принести йому достатньо грошей для того, щоб погасити аванс на лісозаготівлі й тим самим пароплавом повернутися в Посадас, аби прогуляти новий завдаток.
Він програв. Програв решту сигар, програв п’ять песо, пончо, намисто своєї жінки, свої чоботи і револьвер. Наступного дня він відіграв чоботи, та більше нічого, між тим дівиця винагороджувала себе за оголеність шиї тим, що одну по одній презирливо курила сигари.
Поделей виграв це намисто, яке безконечно міняло господарів, і коробку духмяного мила, поставивши проти них виграні раніше мачете і півдюжини панчіх, і лишився задоволений.
Нарешті вони прибули на місце. Пеони весело дерлися догори по нескінченній червоній стрічці, що п’ялась на річковий берег, із вершини якого «Сілекс» здавався крихітним і потонулим у похмурій ріці. Репетом і жахливою лайкою на ґварані пеони попрощалися з пароплавом, який години три мали драїти, щоб заглушити бридкий дух бруду, пачулі і хворих мулів, який чотири дні витав над ним.
Для Поделея, тесальника дерева, який щодня міг заробляти аж до семи песо, життя на лісорозробці не було дуже важким. Створений для нього, своє прагнення строгої справедливості він втихомирював кубатурою дерева, компенсуючи щоденні грабежі деякими привілеями доброго робітника. Новий етап його роботи почався наступного дня, щойно розмітили його ділянку лісу. З пальмового листя він спорудив собі халабуду: лише дах і стіна з південного боку; назвав ліжком вісім горизонтальних жердин і підвісив на рогулі свою тижневу провізію. Знову почалося його життя на лісорозробці: вставав він ще затемна, мовчки пив мате, не випускаючи чайника з рук, намічав дерева; о восьмій сніданок: борошно, в’ялене м’ясо і смалець. Потім, знявши сорочку, брався за сокиру, до спітнілого торсу липли ґедзі, мошкара і комарі; далі обід: цього разу квасоля і маїс, які плавали в неминучому жирі, аби — після нової боротьби зі стовбурами вісім на тридцять — доїсти ввечері юшку, яка залишилася від обіду.
Якщо не було інцидентів з його колегами-тесальниками, які вдиралися на його територію, або бридоти дощових днів, коли він навпочіпки сидів перед чайником, робота тривала до суботнього вечора. Потім він прав свій одяг, а в неділю йшов у крамницю за провізією.
То була справжня мить відпочинку для пеонів, коли вони забували про все на світі серед прокльонів рідною мовою, з фаталізмом індіанців зносили постійне підвищення цін у крамниці, де мачете тоді коштувало п’ять песо, а кілограм галет — 80 сентаво. Той самий фаталізм, з яким вони приймали це, лаючись і весело дивлячись на решту товаришів, підказував їм, що з лісорозробки треба тікати, щойно випаде нагода. Попри те, що цей задум леліяли не всі, кожен пеон відчував, як в разі чого впнуться його зуби в саме нутро господаря. А той, своєю чергою, доводив боротьбу до крайнощів, удень і вночі пильнуючи своїх людей, особливо поденників.