Пеони тоді йшли на пристань, де гаяли час у нескінченному ґвалті, який ставав іще гучнішим, коли мули не годні були втримати альсаприму, що на всій швидкості спускалась із височенного берега, і тоді, налітаючи одне на одне, котилось мішма все: колоди, тварини, повози. Мули зрідка травмувалися, але шумним веселощам це не вадило.
Поміж смішками Кайє завжди обдумував утечу. Він був по горло ситий квасолею і маїсом, що їх передчуття втечі робило ще нестравнішими, і стримували його відсутність револьвера і, ясна річ, вінчестер наглядача. От якби в нього був револьвер!
Цього разу щастя прийшло до нього манівцями.
Подруга Кайє, яка, позбувшись свого розкішного вбрання, заробляла на життя тим, що прала пеонам одяг, одного дня перебралася деінде. Кайє чекав її дві ночі, а на третю пішов на ранчо свого заступника, де добряче відлупцював кралю. Два пеони продовжили розмову наодинці, в результаті якої домовилися жити разом, тож спокусник підселився до пари. Це було ощадливо й доволі продумано. Та позаяк пеонові, схоже, дама справді подобалася — а в цьому товаристві таке буває рідко, — Кайє запропонував обміняти її на револьвер із патронами, який він сам вибере в крамниці. Однак оборудка, попри її простоту, заледве не зірвалася, бо останньої миті Кайє зажадав іще метр шворкового тютюну, а пеонові це видалося перебором. Урешті торг відбувся, і поки новоявлена пара облаштовувалася на своєму ранчо, Кайє ретельно наладував свій револьвер, аби того дощового вечора навідатися до них і попити разом мате.
Осінь добігала кінця, і якщо під час суші погоже небо проливало на землю короткі зливи, то тепер погода врешті остаточно зіпсувалась, і від сирості у пеонів набрякали плечі. Поделей, якого досі це оминало, одного дня відчув таку нехіть іти до своєї колоди, що спинився, озираючись довкола і не знаючи, що робити. Йому нічого не хотілося. Він вернувся у свою халабуду й дорогою відчув, як поза спиною пішов мороз.
Поделей чудово знав, що означає ця знемога і ці мурашки по тілу. Він по-філософськи сів пити мате, і через півгодини по спині йому пробіг сильний і тривалий дрож.
Нічого не вдієш. Пеон влігся на жердини, трясучись від холоду, скоцюрбився під пончо, його зуби нестримно вибивали голосний дріб. Назавтра напад, якого він чекав не раніше сутінок, вернувся в полудень, і Поделей пішов у контору, щоб попросити хініну. Весь вигляд пеона так явно говорив про перемінну пропасницю, що конторник, заледве глянувши на хворого, дав пакетики з хініном. Поделей спокійно кинув на язик оту жахливу гіркоту. А коли вертався до лісу, то наткнувся на наглядача.
— І ти також! — сказав той, дивлячись на нього. — Уже четверо. Інші — то пусте… з них мало пуття. А ти старанний робітник… Як там твій рахунок?
— Ще трохи бракує… Але я не зможу тесати.
— Ба! Це нічого, лікуйся добре… До завтра.
— До завтра, — Поделей відійшов, прискорюючи крок, бо відчув, як по п’ятах пробігли легкі дрижаки.
Третій напад почався через годину, після нього Поделей лежав розпластаний і цілком знесилений, із заціпенілим і тьмяним поглядом, який, здавалося, бачив не далі, ніж один-два метри.
Повний спочинок, якому він віддавався три дні — своєрідний цілющий бальзам для пеона, — тільки й того, що перетворив його на лантух, який лежав, укрившись ковдрою і ляскаючи зубами, у кутку. Минулого разу лихоманка в нього протікала в чесному і періодичному ритмі, і цей майже безперервний галоп приступів не передвіщав йому нічого доброго. Є лихоманка і лихоманка. Якщо хінін одразу ж не спинив другий напад, то йому ні́чого лишатися тут, у верхоріччі, аби сконати, скорчившись, на якомусь закруті стежини. Він знову пішов на склад.
— Знову ти! — зустрів його наглядач. — Кепські справи. Ти не приймав хінін?
— Приймав… Мені недобре від цієї лихоманки… Не впораюся із сокирою. Може, даси мені на квиток, я відроблю, щойно одужаю.
Наглядач подивився на ту руїну і зважив, що в його пеоні життя лишилося небагато.
— Як твій рахунок? — запитав він знову.
— І досі винен двадцять песо. У суботу віддав. Я дуже хворий…