— Ти добре знаєш, що поки твій рахунок не сплачено, ти мусиш лишатися тут. Унизу… ти можеш померти. Лікуйся тут і одразу виплатиш борг.
Лікуватися від злоякісної лихоманки там, де її підхопив? Ні, певна річ; та якщо пеон поїде геть, то може не вернутися, а наглядач волів мерця, ніж пропалого боржника.
Іще жодного разу не було так, щоб Поделей чогось не виконав, це єдина гордість, яку може дозволити собі перед патроном пеон-тесальник.
— Мені байдуже, виконував ти чи ні! — заперечив наглядач. — Спочатку сплати свій рахунок, а потім поговоримо.
Ця несправедливість щодо нього логічно і швидко привела до бажання поквитатися. Він пішов до Кайє, настрій якого добре знав, і вони вирішили втікати удвох найближчої неділі.
— На, маєш! — крикнув наглядач Поделею, коли з ним перестрівся того самого вечора. — Тої ночі утекли троє… Ти також хотів би, хіба ні? Вони також були старанними! Як ти! Але ти раніше здохнеш тут, ніж відпливеш із пристані! Вважай, і ти, і ті, хто чує! Бо знаєте, що буде!
Рішення втекти і пов’язані з цим небезпеки — для яких пеонові потрібні всі його сили — здатне притлумити щось більше, ніж злоякісна лихоманка. До того ж прийшла неділя. Охорону вдалося обманути при допомозі облудних вивертів — прання білизни, удаваного бренькання на гітарі в когось на ранчо, і невдовзі Поделей і Кайє були вже за кілометр від контори.
Поки вони не чули за собою погоні, зі стежки не сходили, бо Поделей ледве йшов. Та навіть так…
Здалеку донісся особливо лункий у лісі хриплий голос:
— Стрілятиму в голову! Обом!
За мить з-за повороту стежки вибігли десятник і три пеони. Починалися лови.
Кайє, не перестаючи втікати, звів курок револьвера.
— Здавайся, дідько! — закричав десятник ззаду.
— Сховаймося у лісі, — сказав Поделей. — У мене немає сил, щоб орудувати мачете…
— Вернися або я тебе підстрелю! — донісся інший голос.
— Коли вони підійдуть ближче… — почав Кайє.
Над стежкою просвистіла куля, випущена з вінчестера.
— Біжи до лісу! — гукнув Кайє товаришу. І, сховавшись за деревом, зробив зі свого револьвера п’ять пострілів у переслідувачів.
У відповідь пролунали пронизливі крики, і ще одна куля з вінчестера здерла кору з дерева, за яким ховався Кайє.
— Здавайся або я знесу тобі голову!
— Іди, іди! — знай, просив Кайє Поделея. — Я зараз…
І, зробивши ще один постріл, він і собі зайшов у ліс.
Переслідувачі, яких на мить спинили постріли, розлючені кинулись уперед, випускаючи одна за одною кулі з вінчестера туди, куди ймовірно подалися втікачі.
За сто метрів від стежки, паралельно з нею, Кайє і Поделей віддалялися, пригнувшись аж до землі, щоби не зачіпати ліани. Переслідувачі здогадувалися про цей маневр; та позаяк у лісі той, хто нападає, має сто шансів проти одного дістати кулю в лоба, наглядач вдовольнився залпами з вінчестера і зухвалими криками. До того ж кулі, пущені нині «по молоко», у четвер увечері влучили саме в ціль…
Небезпека минула. Втікачі посідали, знесилені. Поделей загорнувся у пончо і, прихилившись до спини товариша, дві страшні години терпів напад лихоманки, що накотився на нього після такої натуги.
Потім вони втікали далі, не гублячи з поля зору стежки, і коли настала ніч, нарешті отаборились. У Кайє були із собою кукурудзяні коржі, Поделей розпалив багаття — попри купу незручностей, які це створює в краю, де крім людей, є й інші створіння, яких притягує світло.
Сонце вже стояло дуже високо, коли наступного ранку вони натрапили на річечку, першу й останню надію втікачів. Кайє, не надто ретельно вибираючи, зрубав дванадцять бамбукових стволів, а Поделей останні свої сили витратив на те, щоб зрізати ліани, і щойно зробив це, як його знову стало трясти.
Тож Кайє сам спорудив пліт: десять стволів, зв’язаних поздовж ліанами, і з кожного краю одна поперечка.
Щойно пліт було завершено, втікачі сіли на нього. І пліт, підхоплений течією, вплив у Парану.
Ночі в цю пору особливо холодні, і двоє пеонів, опустивши ноги у воду, всю ніч сиділи закоцюблі, притиснувшись один до одного. Води Парани, високі після рясних дощів, крутили плотом у своїх чорториях і потроху ослаблювали вузли ліан.
За весь наступний день пеони з’їли два кукурудзяні коржі, останні залишки їхньої провізії, яких Поделей ледве торкнувся. Проїдені личинками стволи тонули, і коли настав вечір, пліт на чверть занурився під воду.
По дикій річці, затиснутій поміж похмурих стін лісу, де не чутно було навіть далекого відлуння людського голосу, двоє чоловіків по коліна у воді дрейфували на плоті, що виписував кола, на мить затримувалися непорушні перед коловоротом і знову пливли, ледве тримаючись на стволах, що майже розв’язались і вислизали у них з-під ніг, серед чорнильної темноти, в яку не могли пробитись їхні відчайдушні погляди.