Вода сягала їм грудей, коли вони дісталися землі. Де це було? Вони не знали. Якесь пасовисько. Та на тому березі вони непорушно розпласталися долілиць.
Прокинулися, коли сонце вже променилося. Зарості трави простягалися на двадцять метрів углиб берега, утворюючи прибережну смугу між річкою і лісом. З півдня за двісті метрів текла річечка Паранаї, яку вони вирішили перейти убрід, щойно відновлять сили. Проте ті не поверталися так швидко, як цього хотілося, бо пагони і гусінь з бамбука підкріплюють поволі. А за двадцять годин щільної зливи Парана перетворилася на кипучу олію, а Паранаї — на бурхливий потік. Нічого не вийде. Раптом Поделей, з якого ручаями стікала вода, спираючись на револьвер, підвівся і націлив його на Кайє. Він ярився від лихоманки.
— Іди, дідько!
Кайє побачив, що від тої маячні можна чекати всякого, і непомітно нахилився, аби дотягнутися до свого приятеля палицею. Але той наполягав:
— Шуруй у річку! Ти мене привіз! Лізь у воду!
Землисті пальці тремтіли на спусковому гачку.
Кайє підкорився; його підхопила течія, і він зник за заростями трави, до яких прибився з неймовірними зусиллями.
Звідти він став стежити за своїм товаришем; та Поделей під нескінченним дощем знову лежав на боці, підтягнувши коліна до грудей. Коли Кайє наблизився, хворий підвів голову і, не розплющуючи незрячих через струмені дощу очей, прошепотів:
— Кайє, холера… Страшенно зимно…
Усю ніч на конаючого лив заливний осінній дощ, і на світанку Поделей назавжди упокоївся у своїй водній могилі.
У тих самих заростях трави, обложений лісом, річкою і дощем, уцілілий спожив усі, які міг, корінці й личинки, поступово втрачаючи сили, доки лишився сидіти, помираючи з голоду й холоду, втупившись поглядом у Парану.
«Сілекс», що надвечір пропливав там, підібрав пеона, який уже був майже при смерті. Та його щастя змінилося жахом, коли назавтра він зрозумів, що пароплав піднімається вгору річкою.
— Заради Бога, благаю тебе! — хлипав він перед капітаном. — Не висаджуй мене в порту Х! Мене там уб’ють! Благаю тебе!
«Сілекс» вернувся в Посадас, везучи на борту пеона, якого й досі не відпускали нічні кошмари.
Та зійшовши на берег, уже через десять хвилин він був п’яний, мав новий контракт і йшов, хитаючись, купувати екстракти.
Яґваї[3]
Ну так, вона могла бути тільки там. Яґваї обнюхав камінь — солідну брилу залізної руди — і обережно оббіг довкола нього. Під полуденним сонцем Місьйонес повітря вібрувало над чорною скелею, то було явище, яке не принаджувало фокстер’єра. А тут, унизу, навпаки — була ящірка. Пес знову оббіг довкола, пофиркав у щілину і — честь і хвала його породі! — трохи пошкрябав розпечену кам’яну брилу. Після чого неквапно пішов назад, що не заважало йому раз у раз нюшити обабіч стежки.
Він зайшов у їдальню і розлігся поміж креденсом і стіною, то було прохолодне укриття, яке він вважав своїм, попри те, що всі домочадці думали інакше. Проте темний закуток, чудовий, коли низький атмосферний тиск супроводжується відсутністю вітру, робився нестерпним в ті дні, коли дув північний вітер. То було нове знання фокстер’єра, в якому досі боролася спадковість краю з м’яким кліматом — Буенос-Айреса, батьківщини його предків і його самого, — де все якраз навпаки. Тому він вискочив надвір і всівся під апельсиновим деревом, на самому палючому вітрі, однак дихалося тут незмірно легше. А позаяк собаки пітніють дуже мало, Яґваї, як належиться, цінував той вітер, який висушував його висолоплений танцюючий язик.
Стовпчик термометра в ту мить сягав сорока градусів. Проте чистопородні фокстер’єри особливо облудні, коли йдеться про обіцянку сидіти спокійно. Під тим палючим полуденним сонцем на вулканічному плато, що його червоний пісок робив іще гарячішим, були ящірки.
Стуливши пащу, Яґваї перебрався через дротяну огорожу і подався на лови. Від вересня він не мав іншого заняття в люту полуденну спеку. Цього разу він вислідив чотири ящірки із тих небагатьох, які ще лишалися; трьох він вполював, одну упустив і відтак пішов собі купатися.
За сто метрів від дому, біля основи плато, де починалася бананова плантація, був кам’яний колодязь оригінального утвору і форми, позаяк почав його висікати у скелі при допомозі динаміту професіонал, а завершив киркою любитель. Насправді глибина його сягала заледве двох метрів, з одного боку тягнувся довгий, схожий на хвилелом, уступ. Його джерело, хоча і неглибоке, витримувало двомісячні засухи, а це в Місьйонес варте похвали.