Фрагосо мусив їхати у Сан-Ігнасіо, і четверо псів, яких він узяв із собою, вловили своїми роздутими ніздрями відчуття рослинної свіжості, доволі неясне, проте воно видавало наявність бодай якогось життя в тому пеклі посухи і спеки. Бо й справді, регіон Сан-Ігнасіо постраждав менше, і на деяких полях тут кукурудза, хоча і миршава, проте вистояла.
Того дня собаки не їли; та коли верталися, сапаючи за конем, у їхній пам’яті спливало те відчуття свіжості. І наступної ночі вони всі мовчки потрюхикали в напрямі Сан-Ігнасіо. На березі Ябебірі вони спинилися, зачувши воду й витягуючи тремтячі морди до протилежного берега. Тут вийшов щербатий місяць і залив усе жовтуватим світлом. Собаки обережно по каменях перебралися через річку, то стрибаючи, то пливучи, через переправу, де при нормальній воді глибина сягає трьох метрів.
Майже не обтрусившись, вони відновили свій безмовний і упертий біг до найближчого кукурудзяного поля. Там фокстер’єр побачив, як його товариші перегризають стебла і жадібно, до самого стержня, обгризають качани кукурудзи. Він зробив те саме, і цілу годину на чорному цвинтарі обгорілих дерев, що його траурне світло щербатого місяця робило ще примарнішим, поміж стебел сновигали туди-сюди пси, порикуючи один на одного.
Вони верталися ще тричі, аж доки останньої ночі їх насторожив якийсь тріск, що прозвучав занадто близько. Собаки не дуже про це шкодували, бо ця їхня пригода збіглася із переїздом Фрагосо в Сан-Ігнасіо.
Фрагосо нарешті зумів перебратися туди, углиб колонії. Ліс, перенизаний заростями такуапі[4], свідчив, що земля тут чудова. А велетенські купи бамбукових стебел, повержені на землю мачете, були запорукою чудових ділянок.
Коли Фрагосо тут оселився, такуапі починав сохнути. Він швидко розчистив і випалив чверть гектара, вірячи у чудо, що піде дощ. Погода і справді зіпсувалася, біле небо зробилося свинцевим і в найспекотніші години на горизонті виднілася легка кайма купчастих хмар. Термометр не опускався нижче тридцяти дев’яти, дув сильний північний вітер, що врешті принесло дванадцять міліметрів опадів, якими дуже задоволений Фрагосо скористався, щоб посадити кукурудзу. Він побачив, як вона зійшла, як буйна прорість виросла до п’яти сантиметрів. І більш нічого.
У заростях такуапі, мабуть, живлячись його пагонами, живе безліч гризунів. Коли він висихає, його мешканці кидаються врозтіч, та голод жене їх на плантації. Тож троє псів Фрагосо, які котроїсь ночі вийшли на лови, одразу ж вернулися, чухаючи покусані морди. Тієї самої ночі Фрагосо вбив чотирьох пацюків, які накинулися на бляшанку зі смальцем.
Яґваї там не було. Та наступної ночі він і товариші заглибилися в ліс (хоча фокстер’єр не їсть впольовану здобич, він добре вмів здирати панцир з броненосців і знаходити гнізда птахів уру), і Яґваї здивувався, що його товариші роблять гак, аби обійти ділянку. Проте Яґваї побіг навпростець, і вже за мить його вкусили за лапу, а тим часом зусібіч бігали верткі тіні.
Яґваї побачив, що це таке; і відразу ж посеред дикості тропічного лісу й убозтва загорілись очі, упевнено зметнувся догори хвіст і проявився бойовий характер чудового англійського пса. Голод, приниження, набуті пороки — усе це стерлося в одну мить, коли звідусіль на нього полізли пацюки. І коли він скривавлений, ледь живий від утоми, нарешті вернувся на ранчо, аби відпочити, то мусив ганятися за пацюками, які буквально заполонили дім.
Фрагосо був у захваті від тієї раптової енергії нервів і м’язів, якої він уже не пам’ятав, і в його пам’яті спливла картина того давнього бою з тайрою; той самий укус у крижі: сильний удар щелепами, і одразу ж надходила черга іншого пацюка.
Він також зрозумів, звідки прийшла та фатальна навала, і після тривалих і голосних прокльонів поставив хрест на своєму кукурудзяному полі. Що міг зробити один Яґваї? Мисливець пішов на ділянку, гладячи фокстер’єра, і свистом покликав своїх псів; та щойно ці слідопити, які вміли висліджувати тигра, відчували на своїх мордах пацючі зуби, то починали скавуліти й чухати їх двома лапами. Фрагосо і Яґваї взяли бій на себе, і якщо перший вийшов з нього із пораненим зап’ястям, то другий, дихаючи, пускав носом криваві бульки.
Через дванадцять днів, попри всі зусилля Фрагосо і фокстер’єра врятувати поле, його було втрачено. Пацюки, так само, як американські куріпки, чудово вміють виїдати зерна прямо з качана. Погода, яка знову зробилася спекотною, не давала змоги навіть помислити про новий посів, і Фрагосо мусив поїхати до Сан-Ігнасіо на пошуки роботи, а заодно відвезти Куперові його пса, якого вже ніяк не міг тримати. Робив він це зі справжнім жалем, бо останні пригоди, помістивши фокстер’єра в його справжній театр полювання, дуже підняли білого песика в очах мисливця.