Дорогою фокстер’єр чув віддалік шум підвод на полях уздовж Ябебірі, що згорали від посухи; бачив на узліссі корів, над якими роїлися хмари ґедзів, що налягали грудьми на деревця і просувалися по зігнутому стовбурі вперед, доки діставалися до листя. Бачив сам субтропічний ліс, який чахнув на кам’янистому ґрунті; і над затягнутим пеленою вечірнім горизонтом за температури 38–40 градусів він знову побачив здавлене в червоний матовий диск західне сонце.
Через півгодини вони ввійшли в Сан-Ігнасіо. Позаяк іти до Купера було вже пізно, Фрагосо відклав цей візит до наступного ранку. Троє псів, хоча й конали з голоду, не наважилися швендяти по незнайомій місцині; окрім Яґваї, якого раптом ожилий спогад про те, як він колись біг попереду Куперового коня, повів прямо до дому його господаря.
Через ненормальні обставини, в яких опинився край через посуху, яка тривала вже чотири місяці — а треба знати, що це означає в Місьйонес, — нічні набіги псів, яких їхні господарі-наймити тримали надголодь навіть у пору достатку, зробилися зовсім нестерпними. У білий день Купер позбувся трьох курей, яких собаки потягли до лісу. А якщо пригадати, що винахідливість поселенця-нероби доходить до того, він навчає своїх цуциків цьому маневру, аби удвох скористатися зі здобичі, то стане зрозуміло, що Купер, втративши терпець, міг зопалу вистрілити з рушниці в усякого нічного злодія. І хоча та була заряджена тільки дробом, урок однаково був суворим.
Тож якось увечері, коли Купер уже вкладався спати, його насторожений слух вловив шкрябання кігтів неприятеля, що намагався перебратися через дротяну загорожу. Розгніваний, він зняв зі стіни рушницю і, вийшовши надвір, побачив у патіо білу пляму, яка наближалася. Він швидко вистрілив і, коли почув скавчання тварини, що волочила за собою задні лапи, відчув раптовий переляк, якого не міг пояснити. Він підійшов до того місця, але пес уже зник, тож він повернувся в дім.
— Що це було, тату? — запитала його донька, яка вже була в ліжку. — Собака?
— Так, — відказав Купер, вішаючи рушницю. — Я вистрілив у неї зблизька.
— А великий собака, тату?
— Ні, маленький.
Минула хвилина.
— Бідний Яґваї, — вела далі Хулія. — Як він там?
Зненацька Куперові згадалося пережите ним відчуття, коли він почув скавчання пса; у ньому було щось від Яґваї… Проте він одразу подумав, що це малоймовірно, і спокійно заснув.
А назавтра, з самого рання Купер, пішовши по кривавому сліду, знайшов мертвим свого фокстер’єра край колодязя на банановій плантації.
У препоганому настрої він вернувся додому, і перше запитання Хулії було про маленького песика:
— Він сконав, тату?
— Так, там, біля колодязя… Це Яґваї.
Він узяв заступ і пішов до колодязя, за ним ішли двійко його приголомшених дітей. Хулія якусь мить дивилася, застигнувши, а потім поволеньки підійшла до Купера і стала схлипувати, припавши до його штанів.
— Що ти накоїв, тату!
— Я ж не знав, маленька… Відійди на хвильку.
Він поховав свого пса в банановому гаю; утрамбував згори землю і вернувся дуже зажурений, ведучи за руки двох своїх дітей, які плакали тихо, аби батько не почув.
Ловці колод
Мотивом були певні меблі для їдальні, яких у містера Холла ще не було, і його грамофон послужив приманкою.
Кандію побачив його у тимчасовій конторі «Yerba Company», де містер Холл заводив свій грамофон при відчинених дверях.
Кандію, як кожен порядний індіанець, не виказав жодного здивування, обмежившись тим, що придержав коня перед потоком світла, що падав з дверей, сам дивлячись в інший бік. Та позаяк англієць, коли на землю спадає ніч, в одній сорочці через спеку і з пляшкою віскі обік, є стократ обачливіший, ніж будь-який метис, містер Холл не підняв погляду з платівки. Тож переможений і завойований Кандію підвів коня до дверей і обперся ліктем на одвірок.
— Добрий вечір, патроне. Гарна музика!
— Так, гарна, — відказав містер Холл.
— Гарна! — повторив індіанець. — Стільки шуму!
— Так, багато шуму, — згодився містер Холл, який, без сумніву, вважав заувагу свого візитера цілком доречною.