Кандію тим часом вів далі:
— Вам це дорого обійшлося, патроне?
— Обійшлося? Що?
— Оця штуковина… Хлопці, що співають.
Каламутний і млявий погляд містера Холла прояснився. Показався професійний рахівник.
— О, так! Це дорога річ. Хочете купити?
— Якщо ви хочете мені її продати, — відповів Кандію, аби щось сказати, наперед переконаний у неможливості такої покупки. Та містер Холл не зводив з нього важкого погляду, доки мембрана переміщалася по пластинці за допомогою металевого заводу.
— Продам вам дешево. П’ятдесят песо!
Кандію похитав головою, усміхаючись то до пристрою, то до його механіка.
— Це багато грошей! У мене стільки нема.
— А що ж у вас є?
Чоловік знову усміхнувся, не відповідаючи.
— Де ви мешкаєте? — продовжив містер Холл, явно налаштований позбутися свого грамофона.
— У порту.
— А, я вас знаю. Ви зветесь Кандію?
— Звуся.
— І ловите колоди?
— Вряди-годи, якесь нічийне бервено.
— Продаю за колоди. Три розпиляні колоди. Я пришлю фіру. По руках?
Кандію сміявся.
— У мене зараз нема. А цей апарат… він дуже делікатний?
— Та ні; кнопка тут, кнопка там. Я покажу. А коли в вас буде дерево?
— Коли буде повінь. Вона буде скоро. А яке дерево ви хочете?
— Бальзамне. По руках?
— Гм… Таких бервен вода майже ніколи не несе; хіба що коли велика повінь. Гарне дерево! Так, ви любите добре дерево.
— А вам дістанеться добрий грамофон. По руках?
Торг продовжувався під звук британських співів, індіанець огинався, рахівник заганяв його в маленьке коло необхідності. По суті, не беручи до уваги спеку та віскі, англієць робив непоганий бізнес, міняючи дрантивий грамофон на кілька дюжин прекрасних дощок, тоді як ловець колод своєю чергою платив кількома днями звичної роботи за чудесну громохку машинку.
Тож за якийсь час торговельна оборудка здійснилася.
Кандію ось уже тридцять років живе на березі Парани; і раз його печінка після останнього нападу лихоманки торік у грудні й досі здатна вивести все, що завгодно, він має прожити ще не один місяць. Тепер він цілими днями просиджує на бамбетлі, із капелюхом на голові. Тільки його руки, велетенські землисті лаписька із зеленими прожилками, що звисають із зап’ястків, немов показані крупним планом на фотографії, безупинно і монотонно рухаються, тремтячи, як безперий папуга.
Та в ті часи Кандію був не такий. Тоді він мав пристойну роботу: охороняв чужу бананову плантацію, а ще займався не таким законним промислом: ловив колоди. Зазвичай, і особливо під час повеней, річкою дрейфують колоди, які вода відносить із лісозаготівель, або які відриваються, коли в’яжуть пліт, або ж коли шалапутний наймит ударом мачете розрубає канат, яким їх зв’язано. Кандію мав телескопічну підзорну трубу і щоранку сидів, навівши її на річку, доки білувата смуга колоди, виділяючись на тлі лісистого обрію, швиргала його в каное назустріч здобичі. Якщо побачити колоду вчасно, то це не бозна-яке діло, бо весло сміливця, який тягне або пхає трофей 10 x 40, варте будь-якого буксира.
На лісозаготівлі Кастелума, вище Пуерто-Фелісідад, після двох місяців цілковитої засухи, яка не залишила шин на альсапримах[5], почалися дощі. Матеріальні активи лісозаготівлі на той момент складалися із семи тисяч колод — це значно більше, ніж просто багатство. Та позаяк дві тонни колод, поки вони не в порту, не важать і двох скрупулів[6] у касі, «Кастелум і Ко» були дуже далекими від того, щоб почуватися щасливими.
Із Буенос-Айреса прийшли вказівки про негайне перевезення, управитель лісозаготівлі попросив дати мулів і альсаприми; йому відповіли, що на виручені за перший доставлений пліт гроші йому відправлять мулів, на що управитель відказав, що спочатку мули, а потім він відправить перший пліт.
Порозумітися було годі. Кастелум піднявся вгору рікою до лісозаготівлі і побачив запаси дерева в таборі на березі Ньяканґвасу.
— Скільки? — запитав Кастелум у свого управителя.
— Тридцять п’ять тисяч песо, — відказав той.
То була необхідна сума, аби доправити колоди до Парани, не зважаючи на непідхожу пору року.
Під струменями дощу, які лили на його прогумований плащ, що обліпив боки коня, Кастелум довго споглядав на бурливий потік. Потім кивнув каптуром на стромовину:
— Вода заллє кручу?
— Якщо сильно литиме, то так.
— Чи всі люди зараз на лісозаготівлі?
— Усі наразі тут, я чекав ваших вказівок.
— Гаразд, — сказав Кастелум. — Думаю, ми впораємося. Послухайте, Фернандесе. Нині ж закріпіть трос у гирлі і починайте звалювати колоди тут на береговому схилі. Ви кажете, що потік розчищений. Завтра зранку я поїду в Посадас, а ви за першої сильної зливи кидайте ліс у потік. Розумієте? За сильної зливи.