Майстер витріщився на нього.
— Трос порветься, доки ми дійдемо до сотої колоди.
— Знаю, та це пусте. Це нам влетить в добру копійку. Вертаймось і поговорімо ще.
Фернандес здвигнув плечима і свиснув десятникам.
До кінця дня — дощ припинився, але затишшя було просякнуте водою — робітники перекинули з одного берега на другий у гирлі потоку ряд колод, і в таборі виросло звалище лісу. Кастелум відбув у Посадас по високій воді, яка мчала зі швидкістю сім миль і за минулу ніч нижче Ґваяри піднялася на сім метрів.
Після добрячої засухи стали лити сильні дощі. Ополудні почалася злива, і понад дві доби поспіль на ліс звергалися потоки води. З бурхливого потоку струмок перетворився на ревучу лавину червоної води. Промоклі до кісток робітники, худорбу яких підкреслював прилиплий до тіла одяг, скидали з річкового схилу колоди. Із кожним зусиллям вони видавали злагоджений підбадьорливий вигук, і коли страхітлива колода з підскоком котилась униз і шубовстала у воду із грюкотом гарматного пострілу, вони переможно кричали «Гурра!». А потім марні зусилля в рідкому багні, зміщення важелів, удари при падінні під хлющем. І лихоманка.
Урешті злива раптом ущухла. У несподіваній тиші, що запала, було чутно рокіт дощу в поближньому лісі. Глухіше і нижче стугоніла Ньяканґвасу. Із вичерпаного неба й досі падали поодинокі легкі краплі. Та погода лишалася задушливою, без найменшого вітерцю. У повітрі відчувалась волога, і заледве лісоруби передихнули кілька годин, як знову хлинув дощ — свинцева біла стіна залива. Робота відновилась — платня хвацько зросла, — і поки тривала гроза, робітники продовжували кричати, падати й валитись у крижану воду.
У гирлі Ньяканґвасу плавуче загородження спинило перші принесені водою колоди і витримало їх, вигнувшись і стугонячи, значно більше; аж доки під нестримним натиском бервен, що прибували, немов випущені з катапульти, трос порвався.
Кандію обзирав річку в свою підзорну трубу, міркуючи про те, що висока вода, яка тут, в Сан-Ігнасіо, за попередній день піднялася на два метри (і між іншим забрала його шлюпку), нижче Посадас могла виявитися страшною повінню. За водою стало спливати дерево, кедри або й що менше, і ловець обачливо беріг свої сили.
Тієї ночі вода піднялась іще на метр, і наступного дня Кандію несподівано побачив у підзорну трубу справжнісіньке скопище незв’язаних колод, що огинали косу Ітакурубі. Білуватий нетесаний і добре висушений ліс.
Настав його час. Він скочив у ґвабіробу[7] і став веслувати назустріч своїй здобичі. Під час розливу Альто-Парани на шляху до обраної колоди натрапиш на чимало-що. Цілі викорчувані дерева, чиї чорні кореневища здіймаються над водою, немов щупальця восьминогів. Здохлі корови і мули у супроводі цілої гурми диких звірів — потонулих, підстрелених із рушниці чи стрілою, що й досі стирчить із черева. Високі конуси мурах, що скупчилися на пеньку. Або ж ягуар, незліченні водяні гіацинти, шумовиння і, звісно, гадюки.
Кандію, поки дістався здобичі, ухилявся, змінював курс, натикався на щось і перевертався значно більше, ніж треба. Нарешті він її схопив; одним ударом мачете оголив криваво-червоні волокна бальзамного дерева і, притулившись до колоди, зміг навскоси проплисти з нею якийсь відрізок шляху. Проте гілки, дерева, що невпинно пропливали мимо, тягли його за собою. Тоді він змінив тактику; прив’язав свою здобич і розпочав німу і невпинну боротьбу, безмовно вкладаючи душу в кожен гребок весла.
Висока вода несе колоду так стрімко, що й три чоловіки застановляться перед тим, як перейняти її. Проте Кандію, окрім великої сміливості, мав за плечима ще й тридцять років піратства на річці при високій і низькій воді; до того ж він хотів стати власником грамофона.
Ніч, що спадала, підготувала йому пригод досхочу. Річка швидко несла свої оливові води. По обидва боки невпинно проминали густі тіні. На ґвабіробу наскочив потопельник; Кандію нахилився і побачив, що в того роздерте горло. Потім були непрошені гості: нападаючі гадюки, ті самі, які під час повеней забираються по колесах пароплавів аж у каюти.
Геркулесова праця тривала, бервено дрижало під водою, але попри все гребець тягнув його за собою. Врешті він здався; ще більше зрізав кут причалювання і зібрав останні сили, аби добратися до берега протоки, що огинає кручі Теюкваре. Упродовж десяти хвилин ловець колод, із напнутими на шиї жилами і скам’янілими грудними м’язами, робив те, чого більше ніколи не зробить ніхто, аби вийти з протоки при високій воді з колодою на буксирі. Ґвабіроба нарешті дісталася каміння і перекинулася саме тоді, коли в Кандію лишилися сили тільки на те, аби закріпити канат і звалитися горілиць.