— Це якась нав’язлива ідея, — вів далі Аєстарайн, — обсесія при сорока одному градусі. Хвора не зводить очей із дверей, але нікого не кличе. Її нервам вадить ця безмовна тривога, яка її вбиває, і ми з колегами відучора думаємо, як би її заспокоїти… Так тривати не може. А знаєте, — сказав він наостанок, — чиє ім’я вона називає, коли її зморює сон?
— Не знаю… — відказав я, відчуваючи, як моє серце раптом забилося дужче.
— Ваше, — сказав він, просячи в мене вогню.
Якийсь час ми, ясна річ, мовчали.
— Ви досі не розумієте? — урешті сказав він.
— Нічогісінько… — пробурмотів я, ошелешений, так ошелешений, як може бути юнак, який при виході з театру бачить у стумі екіпажа примадонну, яка прочинила для нього дверцята… Проте мені було вже майже тридцять, і я запитав у лікаря, як він може це пояснити.
— Пояснити? Та ніяк. Зовсім ніяк. Що я можу про це знати? Та що ж… Якщо вам будь-що хочеться почути якесь пояснення, то уявіть, що на землі є мільйон, два мільйони різних зернин, будь-де. Стається землетрус, усе це до дідька перемішує, роздроблює, і одне зерня проростає — байдуже, яке: згори чи знизу. Це дивовижна рослина… Вистачить вам цього? Нічого більше я не можу сказати. Чому ви, саме ви, хто її заледве знає і кого хвора знає не набагато більше, стали в її маячній голові тією винятковою зерниною? Що я можу про це знати?
— Так, звісно, — відказав я на його постійно запитливий погляд, водночас відчуваючи в душі холодок через те, що спочатку безпричинно став предметом розумового відхилення, а потім — терапевтичним засобом.
У цю мить увійшов Луїс Марія.
— Вас кличе мама, — сказав він лікарю і обернувся до мене із силуваною усмішкою: — Аєстарайн розповів вам, що відбувається?.. Ото було би, якби вона марила про когось іншого…
Ті його слова про когось іншого варто пояснити. Фунеси, а особливо та родина, в коло якої я починав так по-дурному входити, є дуже зарозумілими; гадаю, через знатність роду і — що видається мені найімовірнішим — багатство. Тому для них було більш-менш прийнятним те, що любовні фантазії їхньої гарної парості спинилися на інженерові Карлосі Дурані замість пурхати над якимось типом із незадовільним соціальним становищем. Тож у глибині душі я дякував за відзнаку, якої удостоїв мене молодий патрицій.
— Це дивовижно, — знову почав Луїс Марія, роздратовано шпурнувши на стіл сірники. І через мить, знову силувано усміхаючись, сказав: — Чи могли б ви побути з нами якийсь час? Ви ж уже знаєте, хіба ні? Здається, вертається Аєстарайн…
Той і справді зайшов.
— Знову починається… — похитав він головою, дивлячись виключно на Луїса Марію.
Тоді Луїс Марія втретє за цей вечір адресував мені усмішку:
— Ходімо?
— Із превеликим задоволенням, — сказав я йому. І ми пішли.
Спочатку безшумно увійшов лікар, потім Луїс Марія і за якийсь час я. Найперше мене вразив — хоча цього і слід було сподіватися — напівморок у спальні. Мати й сестра стояли і пильно на мене дивилися, коротко кинувши головами на мій вітальний уклін. Обидві здалися мені значно вищими. Я подивився на ліжко і побачив під пузирем із льодом двійко спрямованих на мене широко розплющених очей. Я в нерішучості глянув на лікаря, але той подав мені ледь помітний знак очима — і я підійшов до ліжка.
Як і кожен чоловік, я маю певне уявлення про очі, які нас люблять, коли їх бачиш, поволеньки до них наближаючись. Та світло тих очей, щастя, яким вони сповнювались, поки я підходив, запаморочливий спалах радості (аж до страбізму), коли я над ними схилився, я більше ніколи не знайду в нормальному коханні при 37 градусах.
Хвора пролепетала кілька слів, але її вуста пересохли й ледве ворушились, тож я нічого не розчув. Гадаю, я усміхнувся, наче бовдур (скажіть мені, що іще я міг зробити), і тоді вона простягнула до мене руку. Її намір був таким недвозначним, що я стис її долоню у своїх.
— Сядьте там, — прошепотіла вона.
Луїс Марія підсунув до ліжка крісло, і я сів.
Тож судіть самі, чи був хто колись у дивнішій і дурнуватішій ситуації.
По-перше, я, як герой, у своїй руці тримаю руку, яка палає від лихоманки і цілком оманного кохання. По інший бік стоїть лікар. У ногах ліжка сидить Луїс Марія. В головах, опершись на спинку ліжка, стоять мати і сестра. І всі безмовно дивляться на мене і хвору, насупивши брови.
Що я мав робити? Що казати? Задумайтеся над цим бодай на мить. Зі свого боку, хвора іноді відривала очі від моїх очей і в сильній тривозі обводила поглядом одне за одним обличчя присутніх, не впізнаючи їх, аби потім її довірливий і сповнений щастям погляд знову падав на мене. Скільки часу ми так провели, я не знаю. Можливо, півгодини, може, значно довше. Якоїсь миті я спробував забрати свою руку, але хвора дужче стиснула її своєю.