Це не все. Коли комусь потрібні наші природні скарби, нехай спробують якимось чином заробити мільярди наших рублів і на ті рублі купують нафту, газ і все інше. Або нехай платять золотом.
Але нам платили папером.
Молодому поколінню в це важко повірити, та від правди нікуди дітися: всупереч інтересам країни і її народу, Горбачов продавав нафту і газ не за російські рублі, а за американські долари!
Спробуйте приїхати в Америку і купити тонну сталі, кубометр лісу або просто окраєць хліба за наші рублі. А ось американці друкували долари і на них скуповували у нас все, що їм подобалося. І Горбачов на це погоджувався! Тобто він абсолютно відкрито, ні від кого не ховаючись, працював на Америку! Продаючи ресурси за іноземну валюту, він підтримував економіку США та інших країн Заходу, при цьому руйнуючи економіку Радянського Союзу.
Ну, гаразд, добре, погодився на долари. Нехай буде так. Питання: і де ті долари?
У момент відсторонення Горбачова від влади ніяких доларів в державних резервах не було виявлено.
2
Грошей Горбачову чомусь весь час не вистачало. І він знайшов вихід. Коли грошей мало, ми їх надрукуємо!
Коли Горбачов прийняв владу, американський долар за офіційним курсом коштував 64 копійки. Коли Горбачова від влади відсунули, все за тим же офіційним курсом долар коштував 91 рубель.
Зрозуміло, Захід до повного самозабуття обожнював Горбачова. У 1990 році йому була призначена Нобелівська премія миру. Корєшу, який злив за кордон як мінімум півтори тисячі тонн російського золота, не шкода.
А він, щоб ощасливити народи Радянського Союзу, все друкував і друкував гроші. Однак життя від цього чомусь кращим не ставало: грошей можна надрукувати вдвічі більше, ніж їх було, та хліба і сиру, картоплі і ковбаси від цього не додасться ні на грам. Горбачов ввів в дію банкноти номіналом в двісті, п’ятсот і навіть тисячу рублів. Країна не знала такого вже сімдесят років.
Чим більше грошей друкував Горбачов, тим швидше порожніли магазини. Радянський Союз в мирний час перейшов до розподілу продуктів за картками. Як під час війни. Отримав роботяга гроші за ударну працю, вирішив два шматка господарського мила купити. А йому за його ж гроші два шматки не дають, бо ж на місяць один шматок призначений. На те йому картка дана. І більше нехай не просить. Більше не належить.
У горбачовської системи розподілу за картками була одна дуже неприємна особливість. Видавали картки на рік: ось стільки мила можеш купити в січні, стільки в лютому, а стільки — в березні. Ось тобі картки на сіль, ось на тютюн, на крупу, на цукор і так далі. Але картки зовсім не означали, що все, що в них позначено, гарантовано дістанеться покупцеві. Відстояв пару годин в черзі за тим же шматком мила, а йому повідомляють: все на сьогодні, скінчився товар. Приходь завтра. І займай чергу до світанку.
Найпоширенішим питанням в Радянському Союзі було питання «Що дають?» Ідеш по вулиці. Раптом — черга за рогом ховається. Миттєво орієнтуєшся: що дають? І всі інші перехожі з тим же питанням. Черга зростає стрімко. Хто не дурень, той спочатку в кінець черги рвоне, місце застовпивши, а вже потім цікавиться: що дають?
«Дають» — це термін такий радянський. Він зовсім не означав, що дають безкоштовно. Дають — в розумінні продають. У ходу було й інше аналогічне питання: «Що викинули?» Викидали зовсім не на смітник, а на продаж. Сьогодні, наприклад, викинули на продаж труси до колін. А минулого тижня, не повірите, туалетного паперу мало не сто рулонів народу жбурнули! Ото ж бо тиснява була!
У чергах — штовханина, лайки, іноді ввічливий докір: «Вас тут не стояло». І кожному сумнів серце гризе: на всіх-то явно не вистачить. Мені-то дістанеться чи даремно стільки годин в черзі штовхаюся?
3
Тепер поверх ватних тілогрійок одягнемо сірі фартухи і уявимо себе господарями життя, тобто продавцями в кіоску біля Казанського вокзалу. Підвезли нам сорок кілограмів мила. Негайно черга вишикувалася. Біжать люди з усіх боків. До черги прилаштовуються. Грошей у людей багато. Мила мало. Всім хочеться не тільки самим іноді митися, а ще й сорочки свої прати, і штани. Та й шкарпетки раз на місяць не погано б. А нам, продавцям, хтось ще вчора шепнув: коли мило підвезуть, заховайте для мене трошки, вдвічі більше заплачу!
Нам і раніше в обидва вуха про те саме шептали. Тактика у шептунів правильна: можна ж бо мати гроші, можна мати картку на отримання, відстояти свої години, а бажаного товару так і не отримати. І куди після того подіти ті рублі, на які все одно нічого купити не можна? Так чи не простіше, встановивши правильні відносини з потрібними людьми і заплативши вдвічі, отримати гарантоване і без черги?
Питання продавцям: невже, братці, відмовимося, коли гроші самі до наших рук липнуть? Тому, лиш тільки товар отримаємо, половину під прилавок засунемо. Це ми потім сплавимо тим, хто готовий вдвічі більше платити. І їм добре, і нам повну кишеню грошей, і на морозі нам зайві години не мерзнути — оголошуємо черзі, що сьогодні товар скінчився.
Можна не половину товару наліво відправити, а весь. Головне, з мєнтами ділитися, не економлячи. А ще треба правильно налаштувати відносини з тими, хто товар по кіосках розподіляє: ти б мені, братику, не сорок кілограмів дав, а побільше. Я б з тобою доходом поділився...
Лиш тільки Горбачов на повну потужність включив верстати, які друкували гроші, усі товари з магазинів розмели. Воно і зрозуміло: навіщо сьогодні продавати якусь річ за сотню, коли завтра у людей буде більше грошей, коли за ту ж штуковину будуть більше давати? А ще через тиждень штука ця буде ще дорожчою. То чи не краще товар притримати?
Торгова мафія в Радянській Росії виникла в той самий час, коли комуністи взяли владу. В усі часи ця мафія гартувалася і міцніла. За часів Горбачова, коли він, благодійник, друкував гроші так, щоб на всіх вистачило, торгова мафія розцвіла у всій своїй красі, злившись в єдиний організм з державним і партійним апаратом, поставивши міліцію на охорону своїх завоювань.
Народ звірів, і тому керівники радянської торгівлі були змушені демонструвати, що все ж іноді в магазинах можна хоч щось купити. Саме тому час від часу дещо і викидали на продаж. В першу чергу — в Москві. І Москва магнітом притягувала до себе широкі народні маси з сусідніх регіонів і з усієї країни. А москвичам це дуже навіть не подобалося: понаїхали! Черги — не проштовхнутися! Те, що нам призначене, приїжджі розкуповують і по всій країні розвозять.
Система постачання населення була простою і зрозумілою. З усією країни м’ясо, масло, овочі і все інше звозили до Москви, щоб жителі столиці були щасливі, щоб не бунтували, щоб приїжджі іноземці могли засвідчити достаток і процвітання першої в світі соціалістичної держави. Однак слідом за цими продуктами в столицю ринули широкі народні маси. У Москві вони шикувалися в кілометрові черги, все з магазинів вигрібали і відвозили назад, туди, звідки товар був привезений. А москвичам діставалося зовсім трохи.
Товариш Горбачов вирішив покласти край цьому неподобству. За його наказом в Москві, Ленінграді та інших великих містах були введені так звані «візитні картки покупця». На кожній — фотографія, прізвище, ім’я, по батькові та штамп міліції, який засвідчує, що це ти, а не хтось інший. Коли живеш у Москві, сміливо ставай в чергу. Тільки не забудь вдома заповітну картку. Без неї ти покупцем не вважаєшся. Та щоб фотографія на ній чітка була. Інакше продавщиця нічого не продасть: ви, товаришу, на себе не схожі!
Вирушаючи до магазину, не забувайте талони. Це доказ того, що в цьому місяці ви сіль в магазині ще не купували. А то ж знаходилися хитренькі, які в один місяць намагалися двічі не те що сіль, але навіть і макарони купувати.
Ну і, зрозуміло, гроші в кишені мати необхідно, в магазин відправившись. Коли все це не забуте, можна сміливо в чергу ставати. А всім, хто в Москві не прописаний, — йди звідки прийшов: вимітайтеся в свій Ярославль, в свій Калінін, в Рязань, Казань і далі. Товар чужим не продаємо. Можете до черги не прилаштовуватися.