7
Прокинувся я серед ночі, проте не від холоду і не від моторошного смороду дев’яти брудних тіл, впресованих в тісну камеру, яку не провітрюють роками. Ні, прокинувся я від нестерпного бажання відвідати туалет. Це від холоду таке буває. Половина камери вже не спить. Підстрибують, пританцьовують. Найзакореніліші оптимісти тихо, пошепки, через вічко прохають вивідних змилуватися і відвести їх до туалету. Вивідні, однак, невблаганні, бо знають, що їх чекає за зайву м’якість.
На губі немає параш, бо тут не в’язниця, а військова установа. І відвідує цю установу високе начальство. Щоб зазначене начальство не знудило випадком від смороду, параші не використовуються. Теоретично передбачається, що вивідний (для того ж і назва придумана) має іноді вночі губарів в туалет по одному виводити. Цей захід, однак, може начисто підірвати все виховний вплив такого важливого заходу, як оправлення. Тому-то й кладуть край спробам ліберальних вивідних (а це ті ж курсанти, які щодоби змінюються) відгукуватися на благання з загальних камер.
Камери підслідних, підсудних і засуджених — інша справа. Тих, хто в них сидить, виводять за першою вимогою. З одиночними камерами гірше. Проте й звідти іноді вночі виводять. Напевно, тому, що там психи сидять, які на все готові. А ось до загальних камер зовсім інше ставлення. З них вночі ніколи не виводять, бо конвой знає, що арештанти, боячись спільної відповідальності, нікому не дозволять оправитися в камері. Переконаний, що пісня
породжена не в’язницею, а гауптвахтою. Неважливо якою, Київською чи Ленінградською, Берлінською, Читинською чи Улан-Баторською, важливо те, що пісня ця стара і популярна у всій Радянській Армії.
Тим часом важкий засув брязнув, що могло означати або незрозумілу милість конвою або його гнів з приводу наполегливих прохань. Всі, хто мить назад пританцьовував в камері, як коти безшумно заскочили на нари і причаїлися, прикидаючись сплячими. В камеру, проте, просто вкинули товстого писаря, який майже всю ніч чистив вбиральні після оправлення, і двері знову зачинилися.
Товстий писар абсолютно змучений, в його червоних від недосипу очах сльози, і його товсті щоки тремтять. Він, крекчучи, заліз на нари і, торкнувшись брудною щокою жорсткої дошки, миттєво відключився.
Камера тим часом знову ожила. Я разом з усіма затанцював від нетерпіння.
— Падла штабна, висцявся в сортирі, а тепер спить.
— Сука жирна, служби ніколи не бачив, і тут краще за всіх влаштувався.
Всім, хто вже прокинувся, спати хотілося навіть більше, ніж жити, бо ж тільки сон може зберегти залишок сил. Та тільки один з нас спав зараз. Тому ненависть до нього скипіла у всіх одночасно і миттєво. Високий солдат-автомобіліст знімає свою шинель, накриває голову людини, що миттєво заснула. Всі ми кидаємося до нього. Я вискакую на нари і б’ю ногою в живіт, як по футбольному м’ячу. Позбавлений можливості кричати, він лише скімлить. На шум метушні до дверей нашої камери повільно наближаються кроки вивідного. Його байдуже око споглядає те, що відбувається, і кроки так само повільно видаляються. Вивідний — свій брат-курсант; напевно, сам не раз сидів. Він нас розуміє і в цьому питанні повністю з нами солідарний. Він і сам би не проти увійти до камери та прикластися разок-другий, тільки от не дозволено це, аби конвой руки розпускав! Забороняється це.
Зараз, напевно, година п’ята ранку. До підйому хвилин тридцять залишилося. Найважчий час. Ой, не витримаю! Здається, всі камери вже прокинулися. Напевно, зараз у всіх камерах б’ють тих, хто виявився найгіршим на тактиці чи на роботі, на вечірній перевірці чи при відбою.
* * *
Перший ранок на губі, як чекали ми тебе! Так поети чекають сходу сонця. Тільки у нас нетерпіння більше, ніж у поетів.
Ніколи в житті я не бігав так швидко, як під час першого ранкового оправлення. Несуться повз мене стіни, підлоги і сходи, обличчя вивідних і конвойних. І тільки одна думка в голові: «Встигнути б!» Ніщо не може мене відволікти від цієї думки, навіть чиєсь зовсім знайоме обличчя і малинові мотострілецькі погони, які промчали мені назустріч. І тільки повернувшись до камери і віддихавшись трохи, здогадуюся, що бачив в коридорі такого ж губаря, як і я сам. Він біг з оправлення. Цей курсант — один з тих перволітків, які змінили нас на КПП після нашого арешту, а це може означати лише одне: Володимир Пилипович Чиж, генерал-полковник і заступник командувача округом, в’їжджаючи в училище, заарештував нас, а через годину, виїжджаючи з училища, заарештував тих, хто нас змінив.
Суровим був генерал-полковник. Шкода тільки, що, крім того, як йому особисто віддають почесті, він більше ніякими питаннями не цікавився.
Повернення з комунізму
Київська гарнізонна гауптвахта 29 березня 1966 року
1
З мільярдів людей, які населяють нашу грішну землю, я — один з небагатьох, хто побував у цьому комунізмі і, дякувати Богу, повернувся звідти цілим і неушкодженим.
А сталося це так. На губі під час ранкового розводу єфрейтор Алексєєв, тицяючи брудним пальцем в наші засмальцьовані гімнастерки, скоромовкою оголосив:
— Ти, ти, ти і ти — об’єкт вісім.
Це означає — на танковий завод, вантажити зношені траки: виснажлива робота і абсолютно нездійсненні норми.
— Ти, ти, ти і ось ці десять — об’єкт двадцять сім.
Це залізнична станція, розвантаження ешелонів зі снарядами — мабуть, ще гірше.
Конвой відразу ж забирає своїх підопічних губарів і веде до машини на завантаження.
— Ти, ти, ти і ось ці — об’єкт сто десять.
Це зовсім погано. Це нафтобаза. Очищення зсередини величезних резервуарів. Так просякнеш бензином, гасом і іншою гидотою, що потім неможливо ні їсти, ні спати, і голова розколюється від болю. Інший одяг не видають, і миття на губі немає. Та сьогодні, здається, пронесло.
Єфрейтор наближається. Куди ж нас сьогодні?
— Ти, ти і ось ці троє — об’єкт дванадцять.
Куди ж це?
Нас відвели вбік, конвойний записав наші прізвища, дав звичайні десять секунд на завантаження в машину, і ми, як гончі пси, легкі та швидкі, влетіли під брезентовий тент новенького «газика».
Поки конвойний розписувався за наші душі, я штовхнув ліктем миршавого курсанта з артилерійськими емблемами, мабуть, найдосвідченішого з-поміж нас, який, почувши цифру «дванадцять», помітно зажурився.
— Куди це?
— В комунізм, до Салтичихи, — швидко прошепотів він і так само, пошепки, вагомо виматюкався.
Почувши це, я також виматюкався: кожен знає, що гірше за комунізм нічого на світі не буває. Про комунізм я чув багато і про Салтичиху також, однак просто не знав, що це називається «Об’єкт 12».
Конвойний, гепнувши автоматом, перестрибнув через борт, і наш «газик», пару раз чхнувши бензиновим перегаром і струснувши разок для порядку, покотив гладенькою дореволюційною бруківкою прямо до світлого майбутнього.
2
Комунізм знаходився на північно-західній околиці найдавнішої слов’янської столиці — матері міст руських, півторатисячолітнього града Києва. І хоча він займає солідний шматок української землі, побачити його або навіть його чотириметрові бетонні паркани непосвяченому просто неможливо. Комунізм захований в глухому сосновому бору і з усіх боків оточений військовими об’єктами — базами, складами, сховищами. І щоб глянути тільки на паркани комунізму, доведеться спочатку пролізти на військову базу, яку охороняє невсипуща стража з кулеметами та ланцюгові пси.