У самий останній момент перед початком бойових дій на Західному стратегічному напрямку в першому ешелоні розгорталися три фронти: два в Східній Німеччині, один в Чехословаччині. Ще один фронт — у другому ешелоні. Група танкових армій — в третьому. На правому фланзі — об’єднаний Балтійський флот. Кожний фронт першого ешелону мав в своєму складі одну танкову, одну повітряну і дві загальновійськові армії, кілька окремих дивізій, бригад і полків.
За задумами радянських воєначальників стратегічна наступальна операція мала складатися з п’яти етапів.
Перший етап мав тривати кілька годин. В ході цього етапу планувалося нанесення масованого ядерного удару одночасно силами Ракетних військ стратегічного призначення, ракетних бригад фронтів і армій, ракетних дивізіонів мотострілецьких і танкових дивізій.
Цілями такого удару мали стати:
• Командні пункти та штаби, адміністративні та політичні центри, вузли і лінії зв’язку — іншими словами, мозок і нервові центри противника та його збройних сил.
• Ракетні бази, сховища ядерної зброї, бази підводних човнів і стратегічних бомбардувальників. Ці цілі потрібно було уразити для того, щоб знизити до мінімуму можливість ядерних ударів у відповідь.
• Аеродроми, позиції зенітних ракет, лінії РЛС ППО — щоб радянська авіація змогла успішно завдавати ударів по силам противника.
Ще однією важливою ціллю для радянських ракетних військ стратегічного призначення на цьому етапі були головні морські порти — удар по ним мав був забезпечити ізоляцію Європейського континенту з тим, щоб не допустити перекидання великих військових формувань з-за океану.
Радянські стратеги абсолютно справедливо вважали, що перший ядерний удар мав бути нанесений несподівано, він мусив бути коротким і гранично інтенсивним. Коли розтягнути його хоча б на кілька годин, ситуація може радикально погіршитися: частини противника можуть піти з місць постійної дислокації, авіація буде розосереджена, вище керівництво сховається в спеціальних укриттях, де знищити його буде дуже складно або взагалі неможливо. Саме тому перший удар мав бути нанесений максимально можливою кількістю ядерних боєприпасів.
3
Другий етап мусив початися негайно після закінчення першого і тривати кілька годин. У цей період по противнику мав бути завданий масований удар силами всіх повітряних армій всіх фронтів і дальньої бомбардувальної авіації, яка передана в розпорядження Головнокомандувача військами стратегічного напрямку.
Повітряні сили, які планувалося використовувати для нанесення цього удару, мали розділитися на кілька хвиль, які йдуть одна за одною. У першій хвилі мусили діяти всі літаки розвідувальної авіації стратегічного напрямку, причому не тільки літаки, безпосередньо призначені для повітряної розвідки, а й ті екіпажі винищувальних і винищувально-бомбардувальних частин, які мали підготовку в якості повітряних розвідників — всього більше тисячі машин плюс безпілотні літальні апарати.
Головне завдання цієї хвилі — оцінка результатів першого ядерного удару і виявлення цілей, які не були знищені.
Відразу за цією хвилею мав статися виліт основних сил всіх повітряних армій. Їхня зброя — як звичайна, так і ядерна. Цілі повітряного удару на цьому етапі майже ті ж самі: потрібно підчистити те, що не зметене першим ракетним ударом. Крім того, авіація здатна робити те, чого не можуть ракети, — виявляти і знищувати рухливі цілі: танкові колони, які зуміли вийти з місць дислокації, групи літаків, які покинули аеродроми і перелетів на тимчасові злітно-посадочні майданчики, обладнані на автострадах, рухливі ракетні батареї, розосереджені засоби ППО.
У третій хвилі знову йдуть розвідники — для того, щоб зафіксувати результати повітряних ударів.
Радянські стратеги вважали, що масована повітряна операція може бути проведена без значних (за радянськими поняттями) втрат, оскільки багато радіолокаційних станцій противника до того моменту будуть зруйновані, комп’ютерні системи і лінії зв’язку пошкоджені, а частини противника — деморалізовані.
Під час проведення повітряної операції особовий склад радянських штабів і розвідувальних органів мав з граничною точністю оцінити інформацію, що надходить як про результати першого ядерного удару, так і наступного за ним удару авіації.
У цей же самий час ракетні частини і з’єднання, які завдавали першого удару, мали готувати удар повторний. Деякі ракетні бригади фронтів, загальновійськових і танкових армій, ракетні дивізіони мотострілецьких і танкових дивізій не приймали участі в першому ударі тому, що знаходилися занадто далеко від лінії фронту. У момент нанесення першого удару всі вони мусили почати стрімке висування до заздалегідь визначених вогневих позицій і в міру готовності завдавати ударів по призначеним для них цілям.
4
Відразу після повернення авіації на свої бази мав початися третій етап операції. Цей етап мусив тривати зовсім недовго, як і перший. За своєю силою він, звичайно, не міг бути таким же потужним, як перший. Бо в першому ударі найважливіша роль була відведена 43-й і 50-й ракетним арміям (штаби відповідно у Вінниці і Смоленську). Їхній інтерес — відстрілятися якомога швидше при першій можливості. Все, що стояло на бойовому чергуванні, має полетіти в перші хвилини, інакше противник все це накриє, і від мегатонних зарядів і стратегічних носіїв не буде ніякого толку. Зрозуміло, ракетні армії мали деяку кількість запасних носіїв і зарядів для повторного залпу, однак цей резерв завжди був менший половини початкової сили.
З іншого боку, в повторному ракетному ударі могли взяти участь ті ракетні частини тактичних і оперативно-тактичних носіїв, які встигли висунутися з глибини території.
На четвертий етап відводили від 10 до 20 днів. Він являв собою наступальні операції окремих фронтів.
Кожний фронт мав зосередити всі сили, щоб забезпечити успішний наступ своєї танкової армії. Загальновійськові армії проламували оборону противника, а командувач фронтом вводив в бій танкову армію на тому напрямку, який представлялася найбільш перспективним для стрімкого кидка вперед. Вся артилерія, підпорядкована особисто командувачу фронтом, мусила працювати в інтересах танкової армії, розчищаючи для неї шлях.
Завдання фронтових ракетних бригад — розтрощити будь-кого, хто заважатиме ривку танкової армії.
Завдання повітряної армії фронту — прикрити прорив.
Фронтові протитанкові бригади призначалися для дій на флангах танкової армії. Десантно-штурмові бригади мали завдання на захоплення мостів і ключових транспортних вузлів на шляху танків, які рвуться вперед. Диверсійні частини завжди діяли в авангарді і на флангах танкової армії. Їхнє завдання — пошук і знищення штабів, вузлів зв’язку, ядерної зброї і засобів її доставки.
Танкову армію фронту рекомендувалося вводити в бій після того, як в обороні противника вдається зробити реальний прорив, коли сили фронту отримають свободу маневру. Танковій армії належало здійснювати ривок з максимально можливою швидкістю і на максимально можливу глибину, не втягуючись в непотрібні бої місцевого значення і обходячи стороною осередки опору. Танкова армія фронту могла відриватися на значну відстань від головних сил фронту. Її завдання, її мета — розтинаючий удар, подібний удару сокири по черепу: чим глибше, тим краще.
5
Глибина завдань загальновійськових армій в ході фронтової наступальної операції визначалася в 500 кілометрів. Глибина завдань фронту — 800 кілометрів. Танкова армія діяла на всю глибину фронтової операції, тобто на 800 кілометрів.
Від командувачів загальновійськовими арміями вимагали таких же темпів наступу, яким був темп наступу танкової армії. Однак всі розуміли, що на практиці ці темпи будуть нижчими, бо загальновійськовим арміям доведеться, крім усього іншого, зачищати територію і знищувати осередки опору і сили противника, які потрапили в оточення.