Наприклад, на танк можна поставити автоматичну коробку передач. Але радянський конструктор, звичайно, обере коробку механічну.
Будь-який водій, спробувавши керувати американською бойовою машиною з автоматичною трансмісією, безумовно, її похвалить. Я сам проїхався на «Бредлі» і похвалив. Коли уявляти собі війну як приємну розвагу, то для такої війни краще мати техніку з автоматичною коробкою передач.
Проте радянські конструктори вважали, що майбутня війна буде виглядати інакше. Вони справедливо припускали, що, коли в результаті ядерних ударів будуть зруйновані цілі промислові райони і порушені комунікації, масове виробництво танків з автоматичною трансмісією стане неможливим. Неможливим стане ремонт і обслуговування танків з автоматичною трансмісією, вироблених до війни. Тому вибір може бути тільки один: простіше, ще простіше!
Так, водієві танка з механічною коробкою передач нелегко. Так, він до краю втомлюється. Тільки ж промисловості і всій країні буде легше: танки можна буде продовжувати виробляти в величезних кількостях на простому обладнанні в недобудованих цехах.
7
Простота радянської зброї дивує кожного. Тільки радянським воєначальникам і цього було мало. Тому крім зброї, яка вироблялася «для себе», Радянський Союз випускав так звані «мавпячі варіанти» — спеціальні, ще більш спрощені модифікації бойової техніки для експорту в зарубіжні країни і для поставок в армії країн Варшавського договору, яким Радянський Союз не хотів розкривати особливо секретне устаткування і технології.
Однак в разі війни ці вкрай спрощені модифікації бойової техніки планувалося випускати і для себе.
Наприклад, незважаючи на те, що радянський танк Т-62 був однією з найпростіших бойових машин в світі, в процесі його розробки була спроектована ще простіша модифікація цього танка для виробництва в умовах війни. Такий танк не мав стабілізатора гармати, оснащувався зовсім простою апаратурою зв’язку та управління вогнем, його гармата наводилося вручну. Радянські генерали вважали, що в умовах воєнного часу краще мати такі танки, ніж не мати ніяких.
Одного разу я бачив спрощену версію БМП-1, кинуту в пісках арабами. Найважливішою її відмінністю була відсутність механізму заряджання. У нас натискаєш на кнопочку, барабан обертається, знаходить потрібний тип боєприпасу для 73-мм гармати і подає його в ствол. У спрощеному варіанті все це треба було робити вручну. У машинах, які надходили на озброєння Радянської Армії, на внутрішніх стінках були закріплені панелі з матеріалу, який називали піносвинцем. В ядерній війні такі панелі мали знизити вплив радіації на екіпаж і десант. Вони також знижували розліт осколків всередині машини при попаданні в неї снаряда. У спрощеному варіанті БМП-1 нічого цього не було. Оптика, засоби зв’язку і все інше внутрішнє обладнання було простішим і дешевшим.
Такі спрощені експортні варіанти радянської військової техніки потрапляли в руки західних військових фахівців і вони, природно, отримували неправильне уявлення про реальні можливості цих машин. А це ж були пустушки, на кшталт скарбничок без грошей.
Радянський Союз чинив мудро, виробляючи і накопичуючи першокласну зброю в кількостях, достатніх для перших декількох тижнів війни, і одночасно випускаючи його спрощені варіанти на експорт. У мирний час промисловість отримувала досвід виробництва обох варіантів кожного зразка зброї. Спрощені варіанти йшли на експорт та постачалися в братські країни під виглядом найсучасніших. У разі великої війни промисловість мала перейти на виробництво тільки експортних версій, цього разу вже для власної армії.
* * *
Радянські інженери завжди шукали найпростіші технічні рішення не тільки в області військової техніки. Ось приклад з космонавтики. Відомо, що коли помістити кулькову ручку в невагомість, то вона або писати не буде, або з неї витече вся паста і вимаже інтер’єр космічного корабля, бо не діють в невагомості ті сили, які діють на Землі. Перед американськими конструкторами було поставлене завдання створити ручку, якою можна було б писати в космосі. Завдання виявилося складним. Однак американці народ діловий, заповзятливий, технічно підкований. Ручку створили. Коштувала вона дорого: коштів витратили без ліку, а потрібно було цих ручок зовсім небагато, масовим виробництвом всіх витрат на розробку не окупиш.
Заповзятливі американці свого не проминуть. Витрачені кошти потрібно повернути. Тільки ж кому ще може знадобитися ручка, яка пише в космосі? Тільки росіянам. Крім них і американців в ті часи ніхто більше в космос не літав. Розповідають, що тоді американці звернулися до росіян з пропозицією купити цю унікальну технологію.
— А нам ручки в космосі не потрібні, — відповіли росіяни, — ми в космосі олівцями пишемо.
З тих часів ручки, якими можна писати в умовах невагомості, продаються в американському Національному музеї авіації і космонавтики. Як сувеніри. Будете в Вашингтоні — купіть на пам’ять. Річ унікальна.
Улюблена зброя радянських командирів
1
У другій половині XIX століття технічний прогрес йшов з небаченою раніше швидкістю. Люди вигадували всякі розумні штуки, серед них і задля винищення один одного.
Міни люди застосовували давно. Однак міна — зброя оборонна. Зарили в землю, ворог пройшов, наступив, підірвався. Або встановив під водою, пройшов ворожий корабель, напоровся, потонув.
Та на жаль, море велике. Корабель мимо пройде, не помітить. Чекай, поки напореться. Щоб не доводилося чекати, вирішено було зробити міни зброєю наступальною. До невеликого кораблика кріпили на носі довгу жердину, на кінець жердини припасовували міну, вночі підходили до ворожого корабля, упиралися тією жердиною з міною у ворожий борт і міну підривали. Потім втямили ту жердину перед атакою розміщувати під водою. І ворогам вибух підводний куди гірший, ніж надводний, і атакуючим більше шансів на порятунок.
Так і пішло. Топили ворожі кораблі, нерідко гинули разом з ними. Тоді комусь в голову ідея прийшла зробити міну плаваючою і приладнати до неї моторчик, припустимо, на стиснутому повітрі.
І нехай пливе до ворожого корабля. Так з’явилися торпеди.
Тут і XX століття настало. Російсько-японська війна. Порт-Артур, російське місто, фортеця і військово-морська база на китайській землі блоковані японцями. Місцевість сильно порізана. Японські траншеї поруч, за сорок кроків. Артилерією по ним гатити неможливо — своїх поб’єш. Та й снаряди над головами летять, тих, хто в траншеях, не зачіпаючи. Глухий кут: висунешся з траншеї — вб’ють. Тому намагалися не висовуватися.
Що ж робити?
А на складах Порт-Артура — безліч шестових мін, вже нікому не потрібних, бо флот на торпеди перейшов. Щоб добру не пропадати, командир батареї капітан Гобято Леонід Миколайович вирішив використовувати шестові міни для обстрілу ворожих позицій. 47-мм морську гармату (їх на складах зберігалося багато) він поставив на коліщатка, ствол під великим кутом задер вгору. Через дуло вставив викидний заряд, потім вставляв коротку тичину, на кінці якого була надкаліберна міна — тобто міна, діаметр якої більший за діаметр ствола.
І стріляв.
Звідси і пішла дивна назву — міномет: штука ця спочатку плювалася морськими шестовими мінами.
Запам’ятаємо головне: Росія — батьківщина мінометів.
2
Перша світова війна дала потужний імпульс розвитку мінометів у всіх воюючих країнах. Незабаром після Першої світової війни з’явилася конструкція міномета, яка до цього часу залишається класичною. Як в 1930-х роках, так і сьогодні більшість мінометів представляють собою звичайну трубу, один кінець якої глухий, а другий — відкритий. Глухий кінець впирається в опорну плиту, а відкритий під великим кутом спрямований вгору, його підтримують дві тонкі ніжки. Грубо кажучи, це все. Коли хтось почне чіплятися, то погодимося: гаразд, ще у міномета є приціл, казенник із спусковим механізмом, найпростіший підйомний і поворотний механізми, а після Другої світової війни на деяких мінометах стали ставити запобіжники від подвійного заряджання.