— Бідолашний, бодай Господь швидше прикликав його до себе й поставив співати у хорі янголів, — без тіні іронії зітхала Кларіса, однак вчасна смерть її чоловіка вочевидь не входила до числа милостей Божественного провидіння, бо той пережив її й живе досі, хоча йому, либонь, уже виповнилося сто років, хіба що він таки помер, а кашель і прокльони, що долинають назовні, — це лише відлуння звуків, виданих ним раніше.
Кларіса вийшла за нього заміж, бо він був перший, хто її про це попросив, а її батькам суддя видався найкращою з можливих партій. Вона залишила похмурий добробут батьківської домівки й звикла до жадібності та вульгарності чоловіка, не претендуючи ні на що краще. Один-єдиний раз, коли вона ностальгійно згадала колишню вишуканість, стосувався рояля, грою на якому Кларіса втішалася ще в дитинстві. Відтак ми взнали про її любов до музики, і через багато років, коли вона вже зовсім постаріла, ми, її друзі, подарували їй скромне піаніно. На той час Кларіса вже майже шістдесят років не бачила клавіш, а проте вмостилася на табуретці й безпомильно зіграла по пам’яті ноктюрн Шопена.
Через два роки після весілля, у них із суддею народилася дочка-альбіноска, котра — щойно навчилася ходити — почала супроводжувати матір до церкви. Малу так зачаровували церковні оздоби, що вона почала зривати занавіски, щоб убратися, мов єпископ, і невдовзі вже не грала ні в які інші ігри, крім однієї: дівчинка наслідувала рухи панотця й співала гімни латиною, яку сама вигадала. Дитина безнадійно відставала в розвитку, молола якусь тарабарщину, з її рота весь час текла слина, до того◦ж її часто змагали напади нестямної люті, і тоді дівчинку доводилося зв’язувати, наче ярмаркову худобину, щоб вона не погризла, бува, меблі й не кидалася на людей. Досягнувши статевої зрілості, вона вгамувалася й почала допомагати матері по дому.
Син, який народився згодом, мав нічим не примітне азійське личко; єдине, що він навчився вправно робити, — це триматися на велосипеді, однак це вміння йому не придалося, бо матір жодного разу не наважилася випустити хлопця на вулицю. День за днем на подвір’ї він крутив педалі закріпленого на підставці велосипеда без коліс.
Вади дітей не вплинули на непохитний оптимізм Кларіси, яка вважала їх непроникними для зла чистими душами й, спілкуючись із ними, вживала лише пестливі слова. Найбільшою її турботою було вберегти дітей од земних страждань; вона часто запитувала себе, хто дбатиме про них, коли її не стане. Батько, навпаки, ніколи про них не згадував; він учепився за думку, що це, мовляв, пізні діти, як за привід поринути в маріння, кинути роботу, друзів, навіть відмовитися від свіжого повітря й зачинитись у своїй кімнаті, де він тільки те й робив, що з терплячістю середньовічного ченця переписував до конторського зошита газетні статті. Тим часом дружина витратила до останнього мідяка свій посаг і всю спадщину, а тоді вже мусила братися за будь-яку роботу, щоб утримувати сім’ю. Власні біди не відвернули її від чужих, і навіть у найтяжчі періоди життя вона не полишала благодійництва.
Кларіса дуже добре розуміла людські слабкості. Одного вечора вона, на той час уже сива бабця, шила щось у себе в кімнаті, коли раптом до неї долинули якісь дивні звуки. Вона підвелася, щоб піти подивитися, в чому річ, однак так і не вийшла з кімнати, бо в дверях зіштовхнулася з якимось чоловіком, котрий приставив їй до горла ножа.
— Цить, шльондро, бо я розітну тебе одним ударом, — пригрозив незнайомець.
— Це не тут, синку. Притулок нічних дам на іншому боці вулиці, звідки лунає музика.
— Не жартуй, це пограбування.
— Що? — недовірливо всміхнулася Кларіса. — І що◦ж ти у мене вкрадеш?
— Сідай, зараз я прив’яжу тебе до стільця.
— Ну що ти, синку, я годжуся тобі в матері, ти мусиш бути зі мною чемним.
— Сідай!
— Не кричи, бо перелякаєш мого чоловіка, а він людина хвороблива. І, до речі, сховай ножа, щоб нікого, бува, не порізав, — озвалася Кларіса.
— Слухайте, сеньйоро, я прийшов вас пограбувати, — пробурмотів розгублений нападник.
— Ні, це не пограбування. Я не дозволю тобі вчинити гріх. Я дам тобі трохи грошей з власної волі. Не ти відбереш їх у мене, а я їх тобі дам, затямив? — Вона дістала гаманець і витягла з нього все, що в неї лишалося до кінця тижня. — Це все, що я маю. Як бачиш, наша родина досить бідна. Ходімо на кухню, я поставлю чайник.