Чоловік сховав ніж і поплентався за нею з купюрами в руці. Кларіса приготувала й розлила в дві чашки чай, дістала залишки печива та запросила незнайомця до вітальні.
— Що навело тебе на безглузду думку пограбувати неімущу стару?
Злодій розповів, що кілька днів стежив за нею, знав, що вона мешкає сама, й вирішив, що в цьому домі буде чим розжитися. Це вперше він зважився на пограбування, бо безробітний, а в нього четверо дітей, і йому ніяк не можна знову повернутися додому з порожніми руками. Вона пояснила чоловікові, що ризик надто великий, адже його могли не лише заарештувати — йому може бути уготоване пекло, хоча, щиро кажучи, вона не думає, що Господь так суворо покарає його; в крайньому разі сердешний опиниться у чистилищі, звісно, за умови, що розкається й ніколи більше так не чинитиме. Вона згодилася внести його до списку своїх підопічних і пообіцяла не виказувати поліції. Прощаючись, вони двічі поцілували одне одного в щічку. Наступні десять років, до самісінької смерті Кларіси, чоловік присилав їй поштою на Різдво якийсь невеличкий дарунок.
Не завжди стосунки Кларіси з іншими людьми були такого штибу; вона зналася з поважними особами — родовитими дамами, багатими комерсантами, банкірами та громадськими діячами, до яких ходила в пошуках допомоги для ближніх, однак не розводилася про те, як її приймали. Одного дня Кларіса завітала до офісу відомого своїми полум’яними промовами депутата Дієго С’єнфуегоса, одного з небагатьох некорумпованих політиків у країні, що не завадило йому зробитися міністром і ввійти до підручників з історії як автору якоїсь мирної угоди. В◦ті часи Кларіса була ще молодою й трохи боязкою, а проте вже тоді відзначалася неймовірною рішучістю, властивою їй у старості. Вона прийшла до депутата, аби той ужив свій вплив і допоміг придбати новий холодильник для черниць із обителі святої Терези. Чоловік здивовано втупився в неї, не розуміючи, з якого це дива він повинен допомагати своїм ідеологічним супротивницям.
— Тому що в монастирській їдальні щодня безкоштовно обідає сотня дітлахів, і майже всі вони діти комуністів та євангелістів, які голосують за вас, — спокійно пояснила Кларіса.
Так зародилась їхня дружба, що коштувала політикові багатьох клопотів і послуг. З такою◦ж невідпорною логікою вона роздобувала в єзуїтів шкільні стипендії для дітей атеїстів, у русі жінок-католичок — уживаний одяг для повій зі свого кварталу, в Німецькому інституті — музичні інструменти для єврейського хору, у власників виноградників — кошти для програм допомоги алкоголікам.
Ні похований, наче в мавзолеї, у своїй кімнаті чоловік, ні виснажлива щоденна праця не завадили Кларісі завагітніти ще раз. Повитуха попередила, що швидше за все вона знову народить якогось виродка, однак Кларіса заспокоїла її, мовляв, Господь підтримує у Всесвіті певну рівновагу, й оскільки деякі речі він створює потворними, то інші робить правильними: на кожну чесноту припадає якийсь гріх, на кожну радість — нещастя, на кожне зло — добро, тож у вічній круговерті колеса життя впродовж століть усе компенсується. Маятник рухається туди-сюди з невблаганною точністю.
Кларіса неквапно пережила вагітність і народила третю дитину. Пологи відбулися в її домі за допомогою повитухи і в присутності її розумово відсталих дітей, створінь сумирних та усмішливих, які годинами бавилися в свої ігри: одна молола дурниці в начебто єпископському вбранні, а другий весь час натискав на педалі, їдучи в нікуди на нерухомому велосипеді. Цього разу терези схилилися в потрібний бік, аби підтримати гармонію Творіння; в Кларіси народився здоровий хлопчик із кмітливими оченятами й сильними ручками, і матір із вдячністю приклала його до грудей. Через чотирнадцять місяців Кларіса знову народила сина, такого◦ж здорового, як і попередній.
«Вони виростуть і допоможуть мені доглядати старших дітей», — вирішила вірна своїй теорії компенсацій Кларіса й мала слушність, бо молодші сини росли, наче дві очеретини, й відзначалися добротою.
Кларісі якось вдавалося утримувати чотирьох дітей без чоловічої допомоги й не поступаючись гордістю світської дами, яка забороняла їй просити щось для себе. Мало хто здогадувався про її скруту. З тією◦ж упертістю, з якою ночами шила на продаж ганчір’яних ляльок чи пекла весільні торти, Кларіса опиралася руйнації свого дому, стіни якого почали виділяти зелені випари, і так успішно прищеплювала молодшим синам принципи доброзичливості та щедрості, що в наступні десятиліття вони завжди були поруч із нею, витримуючи тягар старших дітей, поки одного дня ті зачинились у ванній, і витік газу тихо переніс їх в інший світ.