Папа прибув, коли Кларісі ще не виповнилося вісімдесяти років, хоча підрахувати її точний вік важко, бо вона збільшувала його через кокетство, аби тільки почути: «як добре ви збереглися в свої вісімдесят п’ять». Кларіса мала вдосталь духу, але тіло підводило її; їй важко було ходити, вона погано орієнтувалась у місті, втратила апетит і зрештою почала харчуватися квітами та медом. Дух виходив із неї тією◦ж мірою, якою проростали крила, однак підготовка до візиту Папи повернула їй радість земних пригод. Вона не схотіла споглядати подію по телевізору, бо відчувала глибоку недовіру до цього приладу. Була певна, що навіть астронавт на Місяці — то якась небилиця, знята на одній зі студій у Голівуді, на кшталт тих облудних історій, герої яких удавано кохають чи помирають, а за тиждень з’являються знову з тими самими пиками, але підвладні іншим долям. Кларіса прагнула вздріти на власні очі понтифіка, а не актора на екрані в папському облаченні, тож я мусила супроводити її туди, де мала відбутися урочиста хода. Години зо дві нам довелося відбиватися від тлуму прочан і торговців, які продавали свічки, футболки з логотипами, барвисті образки та пластмасові фігурки святих, аж ось нарешті угледіли Його Святість — розкішний у своєму рухомому скляному ящику, Папа скидався на білу морську свинку в акваріумі. Кларіса опустилася навколішки, і її от-от могла розтоптати юрба фанатиків або охоронців. У ту мить, коли Папа був од нас на такій відстані, що до нього можна було докинути каменем, із бічної вулички з’явилася колона виряджених, як черниці, чоловіків із розмальованими обличчями, які тримали в руках плакати на підтримку абортів, розлучень, гомосексуалізму та права жінок бути священиками. Тремтячою рукою Кларіса порилася в сумочці, знайшла окуляри й почепила їх, аби впевнитися, що це не мара.
— Ходімо, доню. Я вже надивилася, — мовила, пополотнівши.
Кларіса почувалася такою пригніченою, що я, щоб розрадити її, запропонувала купити волосину з голови Папи, однак вона відмовилася, бо не було жодних гарантій щодо автентичності артефакту. За підрахунками однієї соціалістичної газети, гендлярі пропонували таку кількість цих реліквій, що ними можна було набити два матраци.
— Я надто стара і вже не розумію світу, доню. Вернімося краще додому.
Додому вона повернулася геть виснажена, в її скронях усе ще калатали дзвони й гриміли віншування. Я пішла на кухню зварити суп для судді й підігріти воду, щоб зробити їй ромашкову настоянку, — це мало її трохи заспокоїти. Тим часом Кларіса зі скрушним видом розставила все по місцях і востаннє понесла чоловікові обід. Вона залишила тацю перед зачиненими дверима й уперше за понад сорок років постукала.
— Скільки разів повторювати, щоб мене не турбували? — надтріснутим голосом озвався суддя.
— Вибач, любий, я лише хотіла сказати, що збираюся померти.
— Коли?
— В◦п’ятницю.
— Гаразд, — мовив той, не прочинивши дверей.
Кларіса покликала дітей, аби повідомити про свою скору кончину, й лягла до ліжка. Її кімната була похмурою, просторою, з масивними, різьбленого червоного дерева меблями, що прийшли в занепад, перш ніж зробилися антикварними. На комоді в скляній коробочці стояв напрочуд реалістичний восковий образ хлопчика Ісуса — здавалося, його щойно вийняли з купелі.
— Я хочу, щоб Хлопчик залишився у тебе, бережи його, Ево.
— Не думайте помирати, не змушуйте мене пережити цей жах.
— Тримай образ у затінку, сонце може його пошкодити. Йому вже майже сто років, і він протримається ще стільки◦ж, якщо ти вбережеш його від примх клімату.
Я пришпилила їй на маківці рідке волосся, прикрасила зачіску стрічкою й сіла поруч, готова супроводити її в цій подорожі, хоча не знала достеменно, про що йдеться: в усьому цьому не відчувалося й натяку на сентименталізм, начеб то була не агонія, а повільне угасання.
— Мені◦б не завадило сповідатися, еге◦ж, доню?
— Хіба ви маєте якісь гріхи, Кларісо!
— Життя довге, тож для лиха, дякувати Богові, часу вдосталь.
— Ви відправитесь одразу на небеса, якщо вони насправді існують.
— Звісно, існують, але ще невідомо, чи мене там приймуть. Вони дуже прискіпливі, — пробурмотіла Кларіса й по паузі додала. — Згадуючи свої помилки, я розумію, що одна таки була великою…
Мене пройняв дрож від думки, що зараз ця старушенція з німбом святої зізнається, мовляв, вона свідомо вбила своїх розумово відсталих дітей, аби встановити божественну справедливість, або що вона не вірить у Бога, а присвятила себе доброчинності, бо так їй судила доля задля збереження рівноваги, щоб компенсувати зло інших, яке, однак, не мало особливого значення, оскільки все на світі є частками одного нескінченного процесу. Однак Кларіса не зізналася ні в чому такому трагічному. Вона відвернулася до вікна й, зашарівшись, мовила, що відмовилася виконувати подружні обов’язки.