— Що ви маєте на увазі? — спитала я.
— Просто… Я хотіла сказати, що не задовольняла плотських бажань свого чоловіка, розумієш?
— Ні.
— Якщо жінка відмовляє чоловікові у своєму тілі й відтак спокушає його шукати втіху з іншою жінкою, то моральна відповідальність лягає на неї.
— Розумію. Суддя розпусничає, а гріх на вас.
— Ні, ні. Гадаю, на обох, це треба з’ясувати.
— А◦чоловік має такий самий обов’язок перед жінкою?
— Що?
— Я маю на увазі, якби ви мали іншого мужчину, то ваш чоловік також був◦би винен у цьому?
— Що ти таке вигадуєш, доню! — вона спантеличено глипнула на мене.
— Не турбуйтеся, якщо ваш найбільший гріх полягає в тому, що ви зневажили тіло судді, я певна, що Господь сприйме це жартома.
— Не думаю, що Господь має почуття гумору на такі речі.
— Сумніватися в Божій всемогутності тяжкий гріх, Кларісо.
Вона так добре виглядала, що важко було повірити в її скору кончину, але◦ж святі — на відміну від простих смертних — здатні помирати без страху і не втративши жодних своїх здібностей. Її слава була такою незаперечною, що чимало людей запевняли, буцімто бачили у неї над головою світляне коло й чули в її присутності божественну музику, тож, роздягнувши її, щоб напнути нічну сорочку, я анітрохи не здивувалася, коли вздріла на її плечах дві запалені опуклини, начеб там от-от мали прорости янгольські крила.
Поголоска про агонію Кларіси поширилася дуже швидко. Дітям і мені довелося приймати нескінченну вервечку людей, які приходили попросити її про різні послуги на небесах чи просто попрощатися. Багато хто сподівався, що в останню мить станеться якесь неймовірне чудо: приміром, запах прогірклого вина, яким просякло повітря, обернеться на пахощі камелій або благодатне проміння осяє її тіло. В◦юрбі з’явився й її приятель-грабіжник, котрий не зійшов з обраного курсу та перетворився на справжнього професіонала. Він сів біля ліжка помираючої й без найменшого каяття переповів їй свої подвиги.
— Справи в мене йдуть добре. Тепер я проникаю в будинки лише у кварталі багатіїв. Грабую товстосумів, а це не гріх. Мені ніколи не доводилося вдаватися до насильства, я працюю чисто, як джентльмен, — розтлумачив він не без гордощів.
— Я муситиму багато молитися за тебе, синку.
— Моліться, бабусю, це мені не зашкодить.
Зажурена Сеньйора також прийшла попрощатися зі своєю любою подругою; вона принесла вінок і кілька мигдалевих кренделів для тих, хто збиралися чатувати цілу ніч біля небіжчиці. Моя колишня господиня не впізнала мене, а от я відразу її признала, бо вона не надто змінилася й добре виглядала, попри огрядність, перуку та чудернацькі цератові туфлі з позолоченими зірками. На відміну від злодія, жінка прийшла сповістити, що давні поради Кларіси впали в добрий ґрунт і тепер вона доброчесна християнка.
— Розкажіть про це святому Петрові, нехай він викреслить моє ім’я з чорної книги.
— Ото спіймають облизня всі ці добродії, якщо замість потрапити на небо я варитимусь у казані в пеклі, — мовила помираюча, коли мені нарешті вдалося зачинити двері, щоб вона трохи перепочила.
— Якщо це станеться там, на небесах, тут, на землі, ніхто про це не взнає, Кларісо.
— Тим краще.
У п’ятницю вдосвіта на вулиці почала збиратися юрба, її сини насилу стримали цю повінь прочан, готових заволодіти будь-якою реліквією — від клаптя шпалери до нечисленних одяганок святої. Кларіса марніла на очах і, здається, вперше сприйняла всерйоз власну смерть. Близько десятої навпроти дому зупинився синій автомобіль із номерним знаком конгресу. Водій допоміг вийти дідуганові, який сидів на задньому сидінні і якого натовп одразу впізнав. Це був дон Дієго С’єнфуегос, який перетворився на національного героя після стількох десятиліть служіння суспільству. Сини Кларіси вийшли йому назустріч і допомогли зійти на горішній поверх. Побачивши його на порозі, Кларіса підбадьорилася: її щічки знову порум’яніли, очі заблищали.
— Будь ласка, нехай усі вийдуть і залишать нас наодинці, — прошепотіла вона мені на вухо.
Через двадцять хвилин двері прочинилися і до нас, ледве тягнучи ноги, вийшов дон Дієго С’єнфуегос, засмучений і приголомшений, із вологими від сліз очима, але усміхнений. Сини Кларіси, які чекали в коридорі, знову взяли його під руки, щоб допомогти спуститися, і тоді, уздрівши їх отак утрьох, я впевнилась у тому, що завважила раніше. Ці троє чоловіків були схожі статурою й на обличчя, всі вони трималися однаково впевнено, мали ті самі кмітливі очі та сильні руки.