Ермелінда знайшла спосіб отримувати гарантований прибуток, не вдаючись до хитрощів. Окрім карт і гральних костей, мужчинам не бракувало інших розваг, і завжди єдиним призом була вона. Ті, хто програвали, віддавали їй гроші; ті, хто вигравали, також їх віддавали, але діставали право недовго втішатися її товариством без викрутасів і зайвої балаканини, і не тому, що їй цього не хотілося: просто вона не мала часу, щоб приділити всім належну увагу. Ті, хто грали в сліпу курку, знімали штани, залишаючись у камізельках, капелюхах і оторочених смушком чоботах, й мусили терпіти антарктичний холод, що свистів між дошками. Вона зав’язувала їм очі й гонитва починалася. Часом здіймався такий галас, що сміх і вигуки проймали ніч далеко за заростями шипшини й долинали до слуху англійців, які зберігали незворушність, удаючи, нібито це просто вітер виє у пампі, й так само неквапно пили останню перед сном чашку цейлонського чаю. Той, кому щастило першим доторкнутися рукою до Ермелінди, тріумфально кукурікав і благословляв свою удачу, стискаючи жінку в обіймах.
Інша гра називалася гойдалкою. Жінка вмощувалася на дошці, що звисала зі стелі на двох линвах. Витримуючи оцінюючі погляди чоловіків, вона згинала ноги, і всі бачили, що під жовтою нижньою спідницею на ній нічого немає. Вишикуваним вервечкою гравцям надавався один-єдиний шанс для атаки, і той, хто досягав мети, опинявся між стегон красуні, у вихорі її спідниці, розгойдуючись, підхоплений нею і врешті-решт піднесений до неба. Але це вдавалося небагатьом, більшість падала на підлогу під сміх присутніх.
Граючи в жабу, чоловік за п’ятнадцять хвилин міг розтринькати місячну платню. Ермелінда проводила крейдою на підлозі риску й у чотирьох кроках од неї накреслювала велике коло, в якому лягала, виставивши напоказ освітлені жовтавим світлом горілчаних ліхтарів ноги. Вона являла темне осердя свого тіла, відкрите, наче плід, наче весела жаб’яча паща, а тим часом повітря в приміщенні ставало щільним і гарячим. Гравці стояли за крейдяною рискою і намагалися влучити в ціль. Серед них траплялися вправні стрільці, які могли зупинити на всьому скаку наполохану тварину, метнувши їй поміж ніг ласо з припасованими до нього двома камінцями, однак Ермелінда вміла непомітно рухати своїм тілом так, що в останню мить монета падала мимо цілі. Монети, які опинялися в крейдяному колі, належали жінці. А◦коли якась вціляла, її власникові діставався справді султанський скарб: наступні дві години він розкошував наодинці з жінкою за запиналом, де на нього чекали розрада після стількох нещасть і мрії про райське блаженство. Ті, кому поталанило пережити ці дві години з Ермеліндою, розповідали, буцімто вона знає стародавні таємниці кохання й здатна довести чоловіка до порога його власної смерті та повернути назад сповненим мудрості.
До того дня, коли тут з’явився астурієць Пабло, мало хто спізнав ці дві благословенні години; хоча чимало чоловіків звідали щось таке, їм довелося викласти за це не дрібну монету, а половину місячного заробку. На той час Ермелінда вже збила такий-сякий капітал, однак думка про доброзвичайне життя не приходила їй до голови, та й, правду кажучи, вона тішилася своїм заняттям і пишалася спалахами радості, які перепадали від неї наймитам.
Пабло був сухоребрий, вузькогрудий, з хлоп’ячими руками — його зовнішність аж ніяк не відповідала непоступливій вдачі цього чоловіка. Поряд із повнотілою життєрадісною Ермеліндою він скидався на вовкуватого шалапута, але тих, хто, завваживши астурійця, вирішили, нібито зможуть покепкувати з нього, чекало велике розчарування. Щуплявий чужинець відреагував, наче змія, на першу◦ж вихватку, готовий битися з кожним, хто заступить йому дорогу. Втім, сварка вщухла, не встигнувши спалахнути, бо найперше правило Ермелінди провіщало, що під її дахом не б’ються. Оскільки його гордість не постраждала, Пабло вгамувався. Вираз його обличчя був рішучий і дещо похмурий, говорив він мало, а коли щось казав, одразу вчувався його іспанський акцент. Він залишив батьківщину, тікаючи від поліції, й промишляв контрабандою, переправляючи крам ущелинами Анд. Це був похмурий задерикуватий самітник, який кпив з клімату, овець і англійців. Жив сам по собі, не визнавав ані любові, ані обов’язків, а що був уже немолодий, то самотність в’їлася йому в кості. Іноді Пабло прокидався вдосвіта на крижаній долівці, загорнутий у чорний кастильський плащ і з сідлом під головою замість подушки, й відчував, що все тіло йому болить. Це був біль не затерплих м’язів, а накопиченої туги й одинокості. Йому набридло никати, наче той вовк, але й домашній затишок був не для нього. Він дістався аж сюди, бо чув поголоску, буцімто на краю світу живе жінка, здатна змінювати напрямок вітру, і йому заманулося побачити її на власні очі. Величезна відстань і небезпеки, що могли чатувати на нього в дорозі, не змусили астурійця відмовитися від свого наміру, і коли він нарешті опинився в шинку й Ермелінда постала перед ним на відстані простягнутої руки, Пабло зрозумів, що ця жінка зроблена з того◦ж твердого металу, що й він сам, тож, коли вже він подолав таку довгу путь, то було◦б безглуздям жити далі без неї. Він умостився в кутку й став уважно придивлятися до жінки, оцінюючи її можливості.