Астурієць мав залізний шлунок і міг з ясними очима вижлуктати чимало склянок Ермеліндового трунку. Він не схотів роздягатися, щоб пограти в ігри, які видалися йому дитячими забавками, проте пізнього вечора, коли надійшов кульмінаційний момент гри в жабу, алкоголь вивітрився у нього з голови і Пабло долучився до гурту чоловіків, які товклися біля крейдяної риски. Ермелінда здавалася йому чарівною та дикою, немов пума. Пабло відчув, як у ньому прокинувся інстинкт мисливця, а непевний біль неприкаяності, що дошкуляв протягом усієї дороги, обернувся на радісне передчуття.
У проміжках між пурханням жовтої нижньої спідниці він бачив перед собою окостуваті ноги в коротких чобітках, стягнуті шлейками під колінами панчохи, пружні м’язи і розумів, що має лише один шанс, аби її завоювати. Пабло приготувався, вперся ногами в підлогу, похитуючись, поки знайшов нарешті вісь свого єства, й гострим, наче лезо ножа, поглядом пройняв жінку, змусивши її заклякнути й відмовитися від своїх акробатичних вихилясів. А◦може, все було не так, і це вона обрала його з-поміж інших, аби обдарувати своїм товариством. Пабло вдивився, випустив із грудей усе повітря, сконцентрувався й за мить кинув монету. Всі бачили, як, зробивши правильну дугу, монета опустилася точнісінько в потрібному місці. Заздрісні оплески й свист увінчали цей подвиг. Контрабандист незворушно поправив пасок, ступив три кроки вперед, узяв жінку за руку й допоміг підвестися, готовий за дві години довести їй, що й вона не зможе обходитися без нього. Він вийшов, майже тягнучи її за собою, а інші залишилися пиячити й дивитися на годинники; аж ось преміальний час сплив, однак ані Ермелінда, ані чужинець не з’явилися. Минули три години, чотири, ціла ніч, уже розвиднілося, дзвони в управлінні кликали на працю, а двері не прочинялися.
Опівдні коханці вийшли з кімнати. Пабло, не дивлячись ні на кого, пішов сідлати свого коня, ще одного для Ермелінди й мулицю для поклажі. Жінка була в брюках і дорожньому жакеті, з прикріпленою до паска повною монет брезентовою сумкою. В◦очах Ермелінди з’явився якийсь новий вираз, а її вікопомні сідниці втішено погойдувалися. Вони ретельно приторочили манатки до хребтів тварин, сіли на коней і рушили. Ермелінда на прощання помахала рукою своїм безутішним шанувальникам і, не озираючись, поїхала голою рівниною слідом за астурійцем Пабло. Вона так ніколи й не повернулася.
Від’їзд Ермелінди спричинив таке замішання, що скотарська компанія, аби втішити працівників, встановила гойдалки, придбала дротики та стріли для стрільби по мішенях і доправила з Лондона гігантську фаянсову жабу, щоб наймити могли вправлятись у влучності, кидаючи в неї монети; але через загальну байдужість ці іграшки зрештою опинилися на терасі управління, де англійці й досі бавляться з ними, щоб побороти надвечірню нудьгу.
Золото Томаса Варгаса
До того часу, коли розпочалася несосвітенна веремія прогресу, ті, хто мали якісь заощадження, закопували їх у землю — це був єдиний відомий спосіб зберігати гроші, але потім люди довірилися банкам. Коли проклали шосе й автобусом стало легше діставатися до міста, люди обміняли свої золоті та срібні монети на барвисті папірці й поклали їх до сейфів, наче які скарби. Томас Варгас реготався з того, бо ніколи не вірив у цю систему. Час довів його слушність, бо щойно урядуванню Благодійника Нації настав кінець — а воно, подейкують, тривало років із тридцять, — купюри не вартували геть нічого, і чимало з них люди понаклеювали на стіни як оздобу й прикру згадку про наївність їхніх власників. Поки всі писали листи новому президентові та до редакцій газет, скаржачись на всенародну аферу з новими грішми, Томас Варгас зберігав свої золоті монети в надійному місці, під землею, хоча це не вгамувало його звичок скнари та жебрака. То був безсовісний чоловік, який позичав гроші, не маючи наміру їх повертати; його діти жили надголодь, а жінка ходила в лахах, а він тим часом носив фетрові капелюхи й курив дорогі сигари. Томас Варгас не сплачував навіть внесок до школи: шестеро його дітей навчалися безкоштовно, бо вчителька Інес вирішила, що, поки вона при здоровому глузді й має сили працювати, в селищі не буде жодної дитини, яка◦б не вміла читати. Роки не приглушили його шал задираки, пияка та бабія. Томас Варгас уважав за честь бути найбільшим мачо в околі, про що горлав на майдані щоразу, коли алкоголь потьмарював йому розум, та ще й вигукував на все горло імена зваблених дівчат і байстрюків, у жилах яких текла його кров. Якщо йому вірити, то їх він мав близько трьохсот, бо під час кожного такого нападу згадував різні імена. Поліцаї часто затримували його, а лейтенант особисто кілька разів бив його плазом шаблі по сідницях, сподіваючись виправити Томасові Варгасу вдачу, але це зарадило не більше, ніж напучення священика. Насправді він поважав лише крамаря Ріада Халабі, тож сусіди бігли до крамнички, коли їм здавалося, нібито підпилий Томас Варгас лупцює жінку чи дітей. У таких випадках араб прожогом вихоплювався з-за прилавку, забувши навіть зачинити свій заклад, і — задихаючись од праведного гніву — з’являвся на ранчо Варгасів, щоб навести там лад. Утім, йому не доводилося довго вмовляти господаря: забачивши його, старий одразу вгамовувався. Ріад Халабі був єдиною людиною, здатною присоромити цього забіяку.