Ріад Халабі доправив хвору своїм пікапом до лікарні, й Антонія їх супроводила. Вони повернулись із сумкою різнокольорових пігулок і новим платтям для Кончі, бо старе не налазило їй на живіт. Біда цієї жінки змусила Антонію подумки знову пережити події власної молодості, свою першу вагітність і кривди, які тоді спізнала. Хоч як їй було прикро, та вона хотіла, щоб майбутнє Кончі Діас склалося не так сумно, як у неї. Антонія відчувала до дівчини вже не лють, а мовчазне співчуття й почала ставитися до неї, мов до безпутної дочки, марно намагаючись за грубуватою суворістю приховати ніжність. Дівчина була нажахана згубними перемінами, яких зазнало її тіло, цією безформністю, що більшала незалежно від її волі, вона соромилася, що ходить, наче качка, соромилася мимовільної відрази до всього та бажання померти. Іноді вона прокидалася зовсім хвора, не могла підвестися, і тоді Антонія наказувала дітям по черзі доглядати її, а сама намагалася якнайшвидше впоратися з роботою й повернутися до болящої; але часом Конча зранку почувалася бадьорою, і коли знесилена Антонія поверталася додому, на неї чекали вечеря та прибрана хата. Дівчина подавала їй каву й, поки Антонія її пила, стояла та дивилася на жінку вологими очима вдячної тварини.
Хлопчик народився в міській лікарні, бо не хотів з’являтися на світ і довелося робити Кончі Діас розтин, щоб видобути його. Антонія залишалася біля неї вісім днів, а тим часом учителька Інес опікувалася дітьми. Жінки повернулися додому пікапом крамаря, і вся Агуа Санта вийшла їх привітати. Матір усміхалася, а Антонія з гордістю бабусі показувала новонародженого, повідомляючи, що при хрещенні хлопчика назвуть Ріадом Варгасом Діасом на честь турка, без допомоги якого Конча не дісталася◦б вчасно до пологового відділення, а він◦же ще й сплатив рахунки, коли рідний батько удав, буцімто нічого не чує, та прикинувся більш п’яним, ніж зазвичай, щоб не відкопувати свого золота.
Не минуло й двох тижнів, як Томас Варгас зажадав, аби Конча Діас повернулася в його гамак — і це попри ще свіжий шрам і перев’язку на животі, — однак Антонія С’єрра, впершись руками в боки, заступила йому дорогу, вперше в житті наважившись завадити старому чинити, що йому заманеться. Чоловік зробив порух, наміряючись зняти пасок і відшмагати її, як зазвичай, однак Антонія перехопила його руку й з такою люттю накинулася на старого, що той розгубився та відступив. Ця хвилинна слабкість занапастила його, бо тепер жінка знала, хто з них сильніший. Тим часом Конча Діас залишила дитину в кутку й обхопила руками важку глиняну миску, вочевидь наміряючись розбити її об голову старого. Збагнувши, що справи його кепські, той, лаючись на всі заставки, подався геть. Ціла Агуа Санта взнала про цю пригоду, бо він сам розтріпав усе дівчатам з борделю, які ще й запевняли, буцімто Варгас уже не той і всі його вихваляння, мовляв, він, наче той племінний бугай, — звичайне й до того◦ж безпідставне фанфаронство.
Після того випадку все змінилося. Конча Діас швидко вичуняла й, коли Антонія С’єрра йшла працювати, опікувалася дітьми, городом і домом. Томас Варгас проковтнув образу й покірливо повернувся до свого гамака, в якому мусив лежати сам-один. Він облегшував душу, шпиняючи власних дітей і теревенячи в шинку, мовляв, жінки, як мулиці, розуміють лише батіг, але вдома більше їх не чіпав. Захмелений горлав про переваги двоєженства, і священик кілька неділь мусив спростовувати це з амвона, щоб така думка не набула, бува, поширення і його багаторічні проповіді про християнське благо моногамії не пішли собаці під хвіст.
В◦Агуа Санті чоловікові прощали, коли той знущався зі своєї родини, був неробою, бешкетником і не повертав позичені гроші, але гральні борги вважалися святим ділом. Під час півнячих боїв складені вдвоє купюри тримали між пальцями, щоб усі могли їх бачити, а коли грали в доміно, кості чи карти, клали гроші на стіл, ліворуч од гравця. Іноді водії нафтової компанії зупинялися тут, щоб зіграти кілька партій у покер, і хоча вони не виставляли напоказ свої гроші, перш ніж поїхати, розраховувалися до останнього мідяка. Тюремні охоронці із Санта Марії приїздили по суботах, аби навідатися до борделю та програти в шинку тижневий заробок. Навіть вони — набагато більші бандити, ніж довірені їм в’язні, — не наважувалися грати, коли не мали, чим платити. Ніхто не порушував цього правила.
Томас Варгас не бився об заклад, проте йому подобалося спостерігати за гравцями, він міг годинами дивитися, як грають у доміно, перший квапився зайняти місце перед півнячими боями й уважно слухав номери виграшних лотерейних білетів, що оголошували по радіо, хоча сам ніколи не купував жодного. Від такої спокуси його рятувала неймовірна жадібність. Та коли нерозривне спільництво Антонії С’єрри та Кончі Діас остаточно збило з нього чоловічу пиху, він поринув у гру. Спершу ставив дрібняки, і лише найзлиденніші п’яниці погоджувалися сідати з ним за стіл, проте в картах йому щастило більше, ніж із жінками, тож невдовзі легкі гроші принадили його, переваживши природну жадібність. Сподіваючись завдяки одному-єдиному усміхові долі одразу розбагатіти, а тоді скористатися тріумфом і відновити принижений престиж глави сім’ї, він почав ризикувати. Невдовзі з ним уже тягалися лише найкращі гравці, а решта юрмилася навкруги, стежачи за перипетіями кожної партії. Томас Варгас не клав купюри на стіл, як того вимагала традиція, але, коли програвав, платив. Життя в його домі зробилося ще злиденнішим, і Конча теж пішла працювати. Діти залишалися самі, й учительці Інес доводилося їх годувати, щоб вони не никали селищем, привчаючись жебракувати.