Беліса Крепускуларіо мало не знепритомніла від трусанини, коли вершники нарешті спинилися, і чотири дужі руки опустили її на землю. Хотіла була схопитися на ноги і гордо підвести голову, але сили полишили її — вона зомліла й, зітхнувши, поринула в щасливий сон. Прокинулася за кілька годин, її розбудив якийсь шурхіт — нові, невідомі звуки ночі в чистому полі. Спробувала визначити їх, подумки знайти для них індіанські слова, однак не встигла цього зробити, бо, розплющивши очі, побачила перед собою Мулата: той нетерпляче дивився на неї.
— Нарешті ти прокинулася, жінко, — він подав їй баклагу з горілкою, щоб вона випила ковток і прийшла до тями.
Беліса запитала, чого це з нею так брутально повелися, й у відповідь почула, що вона потрібна Полковникові. Мулат дозволив їй ополоснути обличчя і негайно відвів туди, де в напнутому поміж двох дерев гамаку спочивав чоловік, який наганяв жах на всю околицю. Вона не бачила його обличчя, затіненого листям і потемнілого за багато років бандитського життя, однак із того, як поштиво поводився Мулат, зрозуміла, що воно мало бути страшним. Тож неабияк здивувалася, почувши лагідний, мелодійний, просто-таки «професорський» голос.
— Це ти продаєш слова?
— До ваших послуг, — пробелькотіла Беліса, силкуючись у темряві розгледіти чоловіка.
Він звівся на ноги, і смолоскип, якого тримав Мулат, нарешті освітив Полковника. Жінка побачила його темну шкіру, агатові очі пуми і в ту◦ж мить збагнула, що перед нею — найсамотніша в світі людина. Його слова підтвердили це припущення: Полковник хотів стати президентом. Йому набридли безглузді війни й поразки, що, як не крути, перемогами не були. За довгі роки він звик спати просто неба, де його нещадно кусали москіти, звик харчуватися ігуанячими яйцями та юшкою з вужів, а в дощові дні накульгував на одну ногу, бо носив у стегні, мов коштовний камінь, кулю, яка в негоду нагадувала про себе. Однак не ці дрібниці збудили в ньому бажання змінити життя. Найнестерпніше було бачити переляк в очах людей. Він хотів в’їжджати в селища крізь тріумфальні арки, хотів, щоб його зустрічали прапорами й свіжими квітами. Йому набридло бачити, як тікають від нього чоловіки, як скидають вагітні жінки й плачуть діти. Ось чому він вирішив стати президентом. Мулат підмовляв його рушити на столицю, увірватися до палацу й захопити уряд, як вони доти, не питаючи дозволу, хапали багато чого, — але Полковник не бажав перетворюватися на тирана. Це не принесло◦б йому народної любові. Його план полягав у тому, щоб стати на чолі країни внаслідок волевиявлення народу на президентських виборах у грудні.
— Для цього я мушу виступати як кандидат. Ти можеш продати мені слова для промови? — запитав Полковник Белісу Крепускуларіо.
До неї зверталися з усілякими проханнями, та жодне з них не було таке складне, як це. Проте їй забракло мужності відмовити йому: боялася, що Мулат вжене кулю поміж очей або — ще гірше — Полковник розридається. До того◦ж вона хотіла допомогти йому, бо це вперше в своєму жіночому житті Беліса Крепускуларіо відчула, як по тілу розливається тепло, її охопило невимовне бажання доторкнутися до цього чоловіка, обійняти його, притиснути до себе — тепер вона вже напевне знала, що закохалася.
Цілу ніч і половину наступного дня гендлярка словами добирала в своєму репертуарі найточніші вирази й звороти для президентської промови. Мулат стеріг її, не зводячи погляду зі струнких ніг і дівочих грудей. Вона відкинула суворі, сухі слова, і надто пишномовні, і заяложені від частого вживання, і безглузді обіцянки, і облудні слова, залишаючи тільки такі, що здатні безпомильно впливати на розум чоловіків і почуття жінок. Скориставшись знаннями, придбаними у священика за двісті песо, вона написала промову на клаптику паперу і знаками показала Мулату, щоб той розв’язав мотузку, якою прип’яв її за ногу до дерева. Її знову провели до Полковника, і вона, побачивши його, відчула, як і тоді, поклик любові. Беліса подала папірця і довго чекала, поки Полковник розглядав його.
— Що тут написано? — нарешті запитав той.
— Ви не вмієте читати?
— Я вмію воювати, — відказав Полковник.
Тоді вона тричі перечитала вголос промову, щоб він запам’ятав її, а коли скінчила, завважила, що солдати, які скупчилися довкола, плачуть, а жовті очі в Полковника блищать від захвату. Він був певен, що після таких слів президентське крісло дістанеться йому.
— Якщо хлопці, прослухавши тричі, не перестають плакати, це те, що треба, — озвався Мулат.
— Скільки я тобі винен, жінко? — запитав Полковник.