За кілька тижнів перед весіллям Амадео Перальті довелося поїздити провінцією в справах. Так він добувся до Агуа Санти, однієї з тих місцин, де ніхто не залишається й назву якої подорожні рідко коли можуть згадати. У годину післяобіднього відпочинку Амадео їхав вузькою вуличкою, клянучи спеку й застояний у повітрі солодкуватий запах мангового мармеладу, коли раптом почув чистий, наче дзюрчання струмка серед каміння, звук, що долинав із непоказного будиночка з облупленими через сонце та дощі стінами, як майже всі тамтешні оселі. За гратчастою загорожею Амадео розгледів вимощену темною кам’яною плиткою галерею із побіленими стінами, далі подвір’я, а ще далі дівчину, котра, сидячи навпочіпки на землі, тримала на колінах цитру зі світлого дерева. Якусь мить Амадео дивився на неї.
— Гей, дівчино, — гукнув нарешті. Та підвела голову, й, попри відстань, він розрізнив здивовані очі та боязку посмішку на ще дитячому личку. — Ходімо зі мною, — чи то наказав, чи то попросив Амадео пересохлими губами.
Дівчина вагалася, останні ноти зависли в повітрі, немов знаки запитання. Перальта знову покликав її, вона підвелася й підійшла ближче; він просунув руку крізь металеве пруття загорожі, натиснув на клямку, відчинив хвіртку й узяв дівчину за руку, водночас переповідаючи їй увесь свій джиґунський репертуар, присягаючись, буцімто бачив її в снах, шукав її все життя, мовляв, тепер він не може просто відпустити її, бо вона жінка його долі, — втім, Амадео міг◦би й не розводитися про все це, бо перед ним була простодушна дівчина, яка не розуміла сенсу його слів, хоча, можливо, її зачарував його голос. Ортенсії щойно виповнилося п’ятнадцять, її тіло було готове до перших обіймів, хоча вона цього не знала й не розуміла, що це за неспокій і трепет народжуються в її душі. Амадео з такою легкістю усадив її в свою автівку й відвіз на якийсь пустир, що через годину геть забув про дівчину. Не згадав її й тоді, коли за тиждень, подолавши відстань у сто сорок кілометрів, охоплена любовною лихоманкою дівчина раптом переступила поріг його дому: вона була в жовтому бавовняному сарафанчику й альпаргатах[3], з цитрою під пахвою.
Через сорок сім років, коли Ортенсію витягли з ями, де вона тулилася похована живцем, і з усієї країни з’їхалися журналісти, щоб її сфотографувати, жінка вже не пам’ятала ні свого імені, ні як вона туди потрапила.
— Чому ви тримали її, наче якусь звірину? — напосідали репортери на Амадео Перальту.
— Бо мені так запраглося, — спокійно відповів той. У свої вісімдесят років він був, як завжди, при тямі, проте не розумів, чому зчинився такий гармидер через подію, яка сталася давним-давно.
Амадео не збирався нічого пояснювати. Він був главою роду, мав правнуків і владний голос, ніхто не наважувався дивитись йому у вічі, і навіть священики, вітаючись із ним, схиляли голови. За довге життя він збільшив успадковані від батька статки, заволодів усіма землями, що простягалися від руїн іспанської фортеці аж до кордонів держави, а потім зробив політичну кар’єру, завдяки якій став наймогутнішим орударем в окрузі. Взяв шлюб із потворною донькою землевласника, мав із нею дев’ятеро законних дітей, а з іншими жінками бозна-скільки байстрюків, але не пам’ятав жодної з них, бо його серце виявилося непридатним для любові. Єдиною, кого він не міг зовсім позбутися, була Ортенсія, яка застрягла в його свідомості, наче кошмарний сон. Після недовгих любощів у траві на пустирі, Амадео повернувся додому, до своєї роботи й прісної нареченої з шанованої родини. Це Ортенсія шукала його, аж поки врешті знайшла, це вона перепинила його й учепилася в його сорочку з несамовитою покірливістю рабині. «Оце так халепа, — подумав він тоді. — Я от-от маю урочисто взяти шлюб, а ця божевільна стає мені поперек дороги». Вирішив спекатися її та, коли глянув на дівчину в жовтому вбранні, із благанням в очах, зрозумів, що було◦б безглуздям не скористатися з такої нагоди, й надумав сховати її, поки знайде якийсь вихід.
Ось так, майже випадково, Ортенсія опинилася в підвалі старої цукроварні родини Перальта, де залишалася похованою живцем майже все життя. Це було просторе, вологе, темне приміщення, задушливе влітку та холодне вночі в пору посухи: там стояли якісь старі меблі та лежав матрац. Амадео Перальта не мав часу облаштувати все краще, хоча іноді плекав надію зробити з дівчини коханку, на кшталт героїнь східних казок: загорнуту в легку накидку, серед павиного пір’я, парчевих стрічок, світильників із кольорового скла, позолочених меблів на гнутих ніжках і ворсистих килимів, по яких він ступатиме босоніж. Можливо, він так◦би й учинив, якби дівчина нагадала про його обіцянки, проте Ортенсія скидалася на нічного птаха, одного з тих сліпих гуахаро, що селяться в глибині печер: вона потребувала лише трохи їжі та води. Жовтий сарафанчик розлізся просто на ній, і вона залишилася голою.