— Він любить мене, він завжди мене любив, — мовила, коли сусіди витягли її назовні. За багато років затворництва Ортенсія розучилася говорити, і голос вихоплювався з неї уривчастий, наче передсмертне хрипіння.
В◦перші тижні Амадео проводив з нею в підвалі багато часу, вдовольняючи хіть, що здавалася йому невичерпною. Боючись, що її можуть виявити, і ревнуючи дівчину навіть до власних очей, він не хотів виводити її на світ Божий, і тільки слабке проміння проникало сюди через душник. У пітьмі чуття бентежилися, шкіра палала, а серце скидалося на голодного краба. Запахи й смаки загострювалися до межі. Торкаючись одне одного в темряві, вони проникали в єство партнера, занурювалися в його найпотаємніші думки. Їхні голоси тут багаторазово відлунювали, стіни відбивали їхній шепіт і цілунки. Підвал перетворився на закорковану сулію, де вони борсалися, мов пустотливі близнюки, пливучи в амніотичній рідині, — два набубнявілі нерозважні створіння. Якийсь час вони блукали в цілковитій близькості, яку сплутали з любов’ю.
Коли Ортенсія спала, коханець виходив у пошуках якоїсь їжі і, перш ніж вона прокидалася, повертався, готовий знову її обіймати. Вони мали◦б кохатися так, знеможені пристрастю, до самісінької смерті, поглинаючи одне одного чи палаючи, як подвійний смолоскип, однак цього не сталося. Натомість сталося найбільш очікуване та буденне, найменш величне. Не минуло й місяця, а Амадео Перальті вже набридли забави, що почали повторюватися, і його думки зайняло те, що існувало по інший бік цієї печери. Настав час повертатися в світ живих і знову взяти стерно долі в свої руки.
— Зачекай мене тут, дівчинко. Я йду, щоб зробитися дуже багатим. Принесу тобі королівські подарунки, плаття та коштовності, — сказав їй, прощаючись.
— Я хочу мати дітей, — озвалася Ортенсія.
— Дітей ні, а от ляльки, будь ласка.
У наступні місяці Перальта забув про плаття, коштовності та ляльок. Навідувався до Ортенсії щоразу, коли згадував про неї, не завжди, щоб кохатися, іноді лише задля того, аби послухати, як та грає на цитрі якусь старовинну мелодію; йому подобалося дивитися, як, схилившись над інструментом, вона перебирає струни. Часом він так квапився, що не встигав перемовитися з нею ані словом; наповнював її глеки водою, залишав сумку з харчами та йшов. Якось, коли цілих дев’ять днів забував це зробити, а після знайшов її напівмертвою, Перальта збагнув, що треба підшукати когось, хто◦б допомагав йому опікуватися бранкою, бо сам він через сім’ю, постійні роз’їзди, бізнес і громадські обов’язки був надзвичайно зайнятий. У цьому йому прислужилася одна відлюдькувата індіанка. Вона зберігала ключ і регулярно заходила прибрати в підвалі й зішкрябати з тіла Ортенсії луску, що наростала наче ніжна й бліда, майже непомітна неозброєному оку флора й відгонила перегорнутою землею та запустінням.
— Невже вам не було шкода цієї жінки? — запитали в індіанки, коли затримали й її, звинувативши в пособництві у викраденні, однак та нічого не відповіла, лише глянула незворушно з-під лоба й чвиркнула почорнілу від тютюну слину.
Ні, їй не було шкода, індіанка гадала, що дівчині подобається жити рабинею, а отже, вона або почувається щасливою, або від народження не сповна розуму, тож — як багато кого в цьому стані — її краще тримати під замком, ніж випускати на вулицю, де вона наражатиметься на кпини й небезпеки. Ортенсія не допомогла своїй тюремниці змінити думку про себе: вона жодного разу не поцікавилася тим, що відбувалося назовні, не намагалася вийти подихати свіжим повітрям й ні на що не нарікала. До того◦ж бранка не здавалася знудженою; її мозок зупинився в якійсь точці дитинства, й самотність зрештою перестала їй дошкуляти. Вона насправді перетворилася на підземну істоту. У цій могилі її чуття загострилися, Ортенсія навчилася бачити невидиме, її оточували химерні духи, що вели її за руку іншими світами. Поки її тіло щулилося в кутку, вона, мов фотон, никала зоряним простором, живучи в своєму темному краю, за межею розуму. Якби мала люстро, щоб глянути на себе, власний вид нажахав◦би її, та оскільки вона не могла себе бачити, то й не помічала свого розладу, не відала ані про луску, що наростала на шкірі, ані про гусінь, що оселилася в її довгих космах, ані про сірі хмари, що вкрили її помертвілі очі, яким надто довго доводилося вдивлятися в морок. Вона не відчула, як її вуха виросли, щоб уловлювати навіть найслабші й найвіддаленіші звуки зовнішнього світу: дитячий сміх під час шкільної перерви, балабольчик продавця морозива, цвірінькання птахів, дзюрчання річки. Не завважила вона ані того, що її ноги, колись стрункі та міцні, зігнулися, бо так було зручніше нерухомо сидіти чи повзти, ані що нігті на ногах виросли, наче пазурі якоїсь звірини, кості перетворилися на скляні трубочки, живіт запав, а на спині випнувся горб. Тільки руки зберегли форму та розмір, зайняті весь час вправами на цитрі, хоча пальці вже не пам’ятали завчених мелодій, а натомість видобували з інструмента плач, неспроможний вирватися з грудей. Здаля Ортенсія нагадувала сумну ярмаркову мавпу, а зблизька викликала невимовний жаль. Вона не мала жодної гадки про ці прикрі зміни, її пам’ять зберігала власний образ незмінним, вона залишалася тією◦ж дівчиною, котру востаннє бачила відбиту в склі автівки Амадео Перальти того дня, коли він відвіз її до цього лігва. Ортенсія вважала себе такою◦ж гарненькою, як завжди, й далі поводилася, ніби так було насправді; відтак в її єстві залишився спогад про власну вроду, яку кожен, хто◦б наблизився до неї на достатню відстань, міг розгледіти під зовнішнім образом доісторичної карлиці.