Тим часом багатий і страхітливий Амадео Перальта поширив свою владу на весь окіл. По неділях він умощувався на чолі довгого столу, за яким сиділи його сини та внуки чоловічої статі, його прихильники й спільники, а також особливі гості — політики й військові начальники, до яких він звертався з гучною сердечністю, не позбавленою деякої пихатості, незайвої, щоб нагадати всім, хто тут господар. Поза очі гомоніли про його жертви, про те, скількох людей він розорив або зжив зі світу, про підкупи представників влади, про те, що половиною своїх статків він завдячує контрабанді; однак ніхто не наважувався шукати докази. А◦ще подейкували, буцімто Перальта утримує в підвалі якусь жінку. Цю частину його чорної легенди повторювали з більшою певністю, ніж балачки про його протизаконні оборудки; насправді багато хто про це знав, і з часом ця історія зробилася загальною таємницею.
Одного спекотного надвечір’я троє хлопчаків утекли зі школи, щоб скупатися в річці. Години зо дві вони хлюпалися в прибережній твані, а потім пішли блукати поблизу старої цукроварні родини Перальта, роботи на якій припинили ще два покоління тому через нерентабельність. Це місце вважалося зачарованим, подейкували, буцімто звідси чуються голоси чортів, і багато хто бачив тут розпатлану відьму, яка викликала душі мертвих рабів. Збуджені пригодою діти забрели на територію й наблизилися до цукроварні. Невдовзі вони зважилися оглянути руїни, оббігли просторі приміщення з потужними саманними стінами та підточеними шашелем кроквами, оминули бур’яни, що росли просто з долівки, купи бруду та собачого лайна, биту черепицю й зміїні кубла. Підбадьорюючи себе жартами, підштовхуючи один одного, дійшли до величезного приміщення, де колись виробляли цукор, — тут стояли рештки поламаних агрегатів; даху над головою не було і сонце та дощі утворили неймовірний сад на місці, де вони сподівалися відчути різкий запах цукру та поту. Коли страх майже минувся, хлопчаки виразно почули моторошний спів. Тремтячи, позадкували, проте цікавість переважила переляк, й вони, причаївшись, дослухали до останньої ноти пісню, що засіла у них в головах. Через якийсь час, оговтавшись, почали шукати, звідки долинають ці дивні звуки, відмінні від будь-яких відомих їм мелодій, і наштовхнулися на зроблений на рівні підлоги отвір, замкнений на колодку, яку вони не подужали відчинити. Тоді хлопці струсонули дерев’яну ляду, що закривала отвір, і в обличчя їм шибнув нестерпний сморід утримуваної в клітці звірини. Вони гукнули, але ніхто не озвався, по той бік чулося лише важке дихання. І дітлахи побігли звідтіль, горлаючи, що знайшли вхід до пекла.
Хлопчаки наробили стільки галасу, що це вже неможливо було замовчати, й мешканці селища нарешті пересвідчилися в тому, що підозрювали вже кілька десятиліть. Першими, слідом за своїми дітьми, прибігли матері й почали зазирати в шпарини в ляді; вони теж почули моторошні звуки цитри, такі несхожі на невигадливу мелодію, що привернула увагу Амадео Перальти, коли той зупинився на невеличкій вуличці в Агуа Санті, щоб утерти піт із чола. За жінками прибігла юрба роззяв, а останніми, коли вже зібрався чималий натовп, прибули поліцаї та пожежники, які сокирами прорубали отвір і ринули в нього зі своїми ліхтариками та протипожежними засобами. У підземеллі вони виявили якесь голе створіння з в’ялою зморшкуватою шкірою та сірими космами, що волочилися по долівці, яке кричало, налякане шарварком і світлом. Це була Ортенсія, тіло якої лискотіло, наче перлова скойка, під безжальним промінням ліхтариків, — майже сліпа, зі ступленими зубами й такими кволими ногами, що насилу трималася на них. Єдиною ознакою її людського походження була стара цитра, яку вона притискала до свого лона.