— До мене в дім! Як він посмів? — промимрила Патрісія; серце в неї калатало. Їй довелося взяти себе в руки — спрацювала набута за багато років у світських салонах звичка, — щоб приховати тремтіння рук і голосу. На мить їй схотілося зустрітися віч-на-віч із цим божевільним, щоб раз і назавжди покінчити з усім, але Патрісія розуміла, що їй забракне сил; ще не побачивши його, вона почувалася переможеною.
— Скажіть, що мене немає. Вкажіть йому на двері й попередьте слуг, що його не хочуть бачити в цьому домі, — наказала вона.
Наступного дня перед сніданком квітів не було, і Патрісія, чи то полегшено, чи то зневажливо зітхнувши, подумала, що цей чоловік зрозумів нарешті її послання. Того ранку вона вперше за тиждень відчула себе вільною й поїхала пограти в теніс, а потім до салону краси. Коли о другій годині дня повернулася з новою зачіскою, в неї сильно боліла голова. Увійшовши в дім, завважила на столику в передпокої фіалкового кольору оксамитовий футляр із золотою монограмою фірми «Ціммерман». Неуважно відкрила, вирішивши, що це чоловік залишив його тут, і побачила смарагдове кольє й одну з тих манірних візиток кольору сепії, які вона вже не тільки впізнавала, а й ненавиділа. Головний біль перейшов у панічний страх. Здавалося, цей авантурник готовий знищити її: він не лише купив у її власного чоловіка коштовність, яку неможливо приховати, а й безсоромно передав презент їй додому. Цього разу подарунок не можна було викинути на смітник, мов букети, які він надсилав досі. Притиснувши футляр до грудей, Патрісія пішла до свого кабінету. Через півгодини покликала шофера й наказала віддати пакет за тією◦ж адресою, куди повертала листи. Позбувшись коштовності, не відчула полегкості, навпаки, жінці здавалося, що вона загрузає в твані.
Але й Орасіо Фортунато блукав манівцями по болоту, ні на крок не просунувшись уперед. Йому ще ніколи не доводилося витрачати стільки часу й грошей, щоб підкорити жінку, хоча — що правда, то правда, і він це визнавав — Орасіо вперше мав справу з такою жінкою, як ця. Вперше в своєму цирковому житті він почувався посміховиськом, і це не могло тривати довго: бичаче здоров’я почало підводити його, він кепсько спав, грудям бракувало повітря, серце завмирало, в шлунку пекло, в скронях гуло. Любовна пропасниця негативно позначилася й на справах: він поспіхом приймав рішення й утрачав гроші. «От халепа, я вже сам не знаю, хто я й що зі мною, хай їй чорт», — бурчав, вкрившись потом, але й на мить йому не спала думка припинити полювання.
Сидячи в кріслі у готелі, де замешкав, із повернутим футляром у руках, Фортунато згадав свого діда. Він дуже рідко думав про батька, зате часто згадував свого чудового діда, який і тепер, коли йому було вже за дев’яносто, вирощував городину. Орасіо набрав номер і замовив міжнародну розмову.
Старий Фортунато був майже глухий, до того◦ж він погано управлявся з цим диявольським апаратом, який доносив голоси з іншого краю планети, проте поважний вік не позбавив його здорового глузду. Він, як міг, вислухав сумну розповідь внука, жодного разу не урвавши того.
— Отже, ця пройдисвітка сміє знущатися з мого хлопчика, га?
— Вона навіть не гляне на мене, діду. Вона багата, вродлива, благородна, має геть усе.
— Ага… і чоловіка теж.
— Теж, але то дурниці. Якби вона хоч дала мені заговорити!
— Заговорити? Навіщо? З такою жінкою, як ця, нема про що говорити, хлопче.
— Я подарував їй королівське намисто, а вона мовчки мені його повернула.
— Дай їй щось таке, чого вона не має.
— А◦що?
— Добрий привід посміятися, з жінками це завжди спрацьовує, — і дід заснув зі слухавкою в руці: йому снилися дівчата, які закохувалися в нього, коли він робив на трапеції сальто-мортале й танцював зі своєю мавпочкою.
Наступного дня ювелір Ціммерман приймав у себе в конторі чарівну панянку, манікюршу за фахом, як відрекомендувалася та; вона прийшла запропонувати йому за півціни те саме кольє, яке він продав за сорок вісім годин перед тим. Ювелір чудово пам’ятав покупця — пихливого простолюдця, якого й справді неможливо було забути.
— Мені потрібна коштовна штукенція, яка◦б змусила капітулювати зарозумілу даму, — мовив той.
Ціммерман мигцем глянув на нього й вирішив, що це один із скоробагатьків, які нажилися на нафті або кокаїні. Він не любив вульгарщини, звик до іншого типу людей. Ювелір рідко приймав клієнтів особисто, але цей чоловік наполягав на розмові з ним і вочевидь був готовий не вагаючись платити.