Під час одного з нападів пропасниці лікар загубився в лабіринті її доріг і вже не повернувся. Його смерть сколихнула селище. Люди боялися, що дружина вчинить самогубство на кшталт тих, які вона, співаючи, удавала на сцені, тож упродовж наступних тижнів вони змінювали одні одних біля неї вдень і вночі. Мауріція Руджері вбралася в жалобу від голови до ніг, пофарбувала в чорний колір усі меблі в домі; біль уперто супроводжував її повсякчас, мов тінь, і позначив її лице двома глибокими зморшками біля губ, а проте вона не робила спроби вкоротити собі віку. Можливо, у своєму ліжку, на самоті, відчувала велику полегкість, бо вже не мусила тягти важкий віз своїх мрій, вже не повинна була ані оживляти вигаданий персонаж, аби грати себе саму, ані вдаватися до штукарства, щоб приховати слабості коханця, котрий ніколи не був на висоті її ілюзій. Однак театральні звички надто вкорінилися в ній. З тією◦ж безмежною терплячістю, з якою доти вона створювала образ романтичної героїні, овдовівши, Мауріція створила легенду про свою безутішність. Вона залишилася в Агуа Санті, завжди ходила в чорному, хоча жалобного вбрання давно вже ніхто не носив, і рішуче відмовилася знову співати, незважаючи на прохання друзів, які вважали, що опера може її розрадити. Селище утворило навколо неї коло, начеб узяло її в міцні обійми, щоб зробити її життя стерпним і зарадити їй в її споминах. Завдяки загальній співучасті образ лікаря Гомеса виріс у народній уяві. Через два роки люди зібрали гроші на бронзовий бюст, який встановили на майдані на колоні навпроти кам’яної статуї Визволителя.
Того◦ж року відкрили автостраду, що пройшла повз Агуа Санту, назавжди змінивши вид і дух селища. Спершу люди були проти цього проекту, гадаючи, нібито сюди звезуть нещасних в’язнів із буцегарні, що в Санта Марії, і змусять їх у кайданках вирубати дерева й дрібнити каміння, як, за словами стариків, будували шосе за часів диктатури Благодійника Нації; однак невдовзі з міста прибули інженери й повідомили, що замість в’язнів усе робитимуть сучасні машини. Після них з’явилися топографи, а потім — бригади робітників у помаранчевих шоломах і жилетах, що світилися в темряві. Машини виявилися металевими громадинами завбільшки з динозавра (за підрахунками шкільної вчительки), по боках у них фарбою була накреслена назва фірми — «Еціо Лонго і син». Тоді◦ж таки, в п’ятницю, батько й син приїхали до Агуа Санти, щоб перевірити, як ідуть справи, й заплатити робітникам.
Побачивши написи й машини колишнього чоловіка, Мауріція Руджері сховалася у своїй оселі, позачиняла двері та вікна у безглуздому сподіванні залишитися недосяжною для минулого. Однак пам’ять про сина двадцять вісім років нестерпним болем проймала її єство, й почувши, що власники будівельної компанії саме обідають у місцевому шинку, Мауріція не могла й далі стримувати інстинкт. Вона подивилася на себе в люстро. П’ятдесят один рік, постаріла через тропічне сонце й зусилля, яких докладала, щоб удавати примарне щастя, однак її риси зберегли горду шляхетність. Жінка розчесала волосся й зібрала його у високий вузол, не намагаючись приховати сивину, вбралася в свою найкращу чорну сукню й почепила врятоване від стількох авантур весільне перлове намисто, потім із боязким кокетством мазнула чорним олівцем вії й додала карміну щокам і губам. Вийшла з дому, захищаючись од сонця парасолькою Леонардо Гомеса. Спина в неї спітніла, але дрож минувся.
О цій порі жалюзі в шинку були опущені, щоб туди не проникала полуденна спека, тож Мауріції Руджері довелося довго призвичаюватися до мороку, перш ніж за одним зі столів у глибині закладу її очі вгледіли Еціо Лонго з молодиком — це мав бути її син. Чоловік змінився не так сильно, як вона, либонь, тому що завжди здавався людиною непевного віку. Ті самі бичача шия, міцна статура, грубі риси й запалі очі, але зараз від них віялом розходилися веселі зморшки, бо він вочевидь був у доброму гуморі. Схилившись над тарілкою, енергійно жував, слухаючи сина. Мауріція здаля стежила за ними. Синові було близько тридцяти. Стрункий, із ніжною, як у неї, шкірою, молодик жестикулював, однак, як його батько, їв із таким◦же задоволенням, так само вдаряв рукою по столу, щоб підкреслити сказане, гучно сміявся — життєрадісний, енергійний, цілком упевнений у власних силах, готовий до боротьби. Мауріція дивилася на Еціо Лонго новими очима й уперше помітила його виразні чоловічі достоїнства. Зворушена так, що їй перехопило подих, жінка ступила пару кроків уперед — бачила себе саму в іншому вимірі, начеб була на сцені й грала роль у найдраматичніший момент тривалої вистави, якою було її життя, з іменами чоловіка та сина на вустах і щирою готовністю вибачатися та бути вибаченою за стільки років відсутності. В◦ці кілька хвилин вона виразно, до найменших подробиць, побачила пастку, в яку вскочила й у якій залишалася впродовж трьох десятиліть своїх ілюзій. Мауріція зрозуміла, що справжнім героєм роману був Еціо Лонго, й сподівалася, що він і досі, через стільки років, любить і чекає її з такою пристрастю й ніжністю, яких Леонардо Гомес ніколи не міг їй дати, бо вони не були йому притаманні.