У цю мить, коли їй залишалося зробити тільки один крок, щоб вийти з темряви на світло, молодик схилився, взяв батька за руку й щось йому мовив, симпатично підморгнувши. Обидва розреготалися, поплескуючи один одного по плечу, куйовдячи один одному волосся з такою чоловічою ніжністю й надійною товариськістю, де для Мауріції Руджері й решти світу не залишалося місця. Якусь нескінченну мить вона вагалася на межі дійсності та мрії, тоді відступила назад, вийшла з шинку, розкрила чорну парасольку й повернулася додому, де над її головою, мов навіжений архангел із календаря, ширяв папуга.
Велімей
Батько дав мені ім’я Велімей, що мовою наших північних братів означає «вітер». Я можу тобі це сказати, бо тепер ти мені, мов дочка, і я дозволяю тобі називати мене на ім’я, щоправда, лише тоді, коли ми будемо в родинному колі. З іменами людей і взагалі живих істот треба добре пильнувати, адже, вимовляючи їх, ми торкаємо їхні серця й проникаємо в їхню життєву силу. Так ми вітаємось як кревні. Я не можу збагнути легкості, з якою чужинці іменують одні одних без тіні страху, — це не просто неповага, а й може наразити людину на велику небезпеку. Я помітив, що ці люди розмовляють надто легковажно, не усвідомлюючи, що говорити означає й існувати. Жест і слово — то думка людини. Не слід марнословити — цього я навчав своїх дітей, але до моїх порад не завжди дослухаються. Мої діди й діди моїх дідів отримали від своїх дідів необхідні знання. Для них усе залишалося незмінним. Добре навчена людина могла пригадати будь-яке з одержаних напучень, а отже, знала, що має чинити кожної миті. А◦потім з’явилися чужинці, яким не подобалася мудрість стариків і які вигнали нас з нашої землі. Ми щоразу заглиблюємося далі в сельву, та вони завжди нас наздоганяють, часом їм на це можуть знадобитися роки, але врешті-решт вони з’являються знову, і тоді ми мусимо нищити посіви, брати на спини дітей й, ведучи на налигачах худобу, тікати. Так було, відколи я себе пам’ятаю: кидали все й тікали, мов щурі, а не великі воїни та боги, що населяли ці землі в давнину. У деяких юнаків білі люди пробуджують цікавість, і поки ми заглиблюємося в ліс, аби й далі жити, як жили наші предки, вони рушають у протилежному напрямку. Тих, хто йдуть, ми вважаємо мертвими, бо мало хто повертається, а коли таке й трапляється, ці люди настільки несхожі на себе колишніх, що ми не можемо визнати їх своїми родичами.
Кажуть, до моєї появи на світ у нашої людності народжувалася недостатня кількість дівчаток, тож моєму батькові довелося подолати довгу путь, аби підшукати собі дружину в іншому племені. Він ішов лісами, орієнтуючись за позначками тих, хто вже проходили тут з тієї◦ж причини й повернулися з чужинськими жінками. Збігло чимало часу, і мій батько вже був утратив надію знайти собі пару, коли зненацька вздрів дівчину біля підніжжя одного великого водоспаду — річки, що ринула з неба. Не наближаючись занадто до неї, він заговорив лагідним голосом, як зазвичай роблять мисливці, щоб не налякати здобич, яка потрапила у сильце, й пояснив їй, що повинен одружитися. Дівчина знаками наказала йому наблизитися. Вона, не криючись, оглянула його, й, мабуть, подорожній їй сподобався, бо думка про шлюб не видалася їй безглуздою. Батько мусив працювати на свого тестя, поки сплатив викуп за дружину. Після весільного обряду обоє прийшли до нашого поселення.
Я ріс зі своїми братами під деревами й ніколи не бачив сонця. Часом якесь поранене дерево падало, й у високому склепінні лісу утворювався отвір — тоді ми споглядали синє око неба. Батьки розповідали мені казки, співали пісні й пояснювали те, що повинні знати люди, щоб вижити без нічиєї допомоги, лише зі своїм луком і стрілами. Відтак я був вільний. Ми, діти Місяця, не можемо жити без свободи. Коли нас зачиняють у чотирьох стінах або в загороді, ми замикаємося в собі, робимося сліпими й глухими і за кілька днів наш дух вивільняється з-поміж наших ребер і залишає нас. Іноді ми стаємо наче жалюгідні тварини, але майже завжди воліємо вмерти. Тому в наших оселях немає стін, лише похила покрівля, щоб стримати вітер й уникнути дощу, — під нею ми розвішуємо свої гамаки дуже близько одні від одних, бо нам подобається слухати сни жінок та дітей і відчувати дихання мавп, собак і папуг, які сплять під тим◦же навісом. Хлоп’ям я жив у сельві й гадки не мав про світ, що існує ген за урвищами та річками. Іноді до нас приходили друзі з інших племен і переповідали чутки про Боа Віста та Ель Платаналь[6], про чужинців та їхні звичаї, однак ми гадали, буцімто це просто смішні казки. Я став мужчиною й надійшла моя черга роздобути собі дружину, але я вирішив зачекати, бо мені подобалося парубоцьке товариство: ми розважались, і нам було весело. Однак я не міг бавитися та байдикувати, як інші, бо маю велику родину — братів, двоюрідних братів, племінників, — чимало ротів, які треба годувати, багато роботи для мисливця.