Одного дня у нашому поселенні з’явився гурт блідолицих чоловіків. Вони полювали за допомогою пороху, здаля, не виявляючи ні вправності, ні мужності — не вміли видертися на дерево чи простромити дрючком у воді рибу, а в сельві ледве рухалися, все заважало їм — наплічники, зброя, навіть власні ноги. Їх не огортав вітер, як нас; вони мали спітнілу смердючу одіж, були брудні й не знали правил поведінки, однак завзято торочили нам про свої знання й своїх богів. Ми порівнювали їх із тим, що нам розповідали про білих людей, і переконалися в справедливості поширюваних чуток. Невдовзі ми дізналися, що вони не місіонери, не солдати й не збирачі каучуку; це були божевільні: їм потрібні були земля, деревина, а ще вони шукали каміння. Ми пояснили їм, що сельву неможливо завдати собі на спину й перенести кудись, наче мертвого птаха, та вони й слухати не хотіли жодних доводів. Отаборилися поблизу нашого поселення. Кожен із них був, наче ураган, руйнуючи на своєму шляху все, чого торкався, залишаючи по собі пустку, дошкуляючи тваринам і людям. Спершу ми дотримувалися правил чемності й догоджали їм, бо вони були гостями, однак їх ніщо не вдовольняло, їм завжди праглося більшого, тож урешті-решт, стомившись од їхніх витівок, ми з усіма належними церемоніями розпочали війну. Вони погані воїни, полохливі та розніжені. Прибульці не витримали наших ударів палицями по головах. Потім ми залишили поселення й пішли на схід, де ліс дуже щільний; великі відтинки путі ми долали, пересуваючись кронами дерев, аби нас не наздогнали їхні товариші. До нас дійшла поголоска, що вони мстиві й за кожного свого убитого — нехай навіть у чесному бою — можуть вигубити ціле плем’я разом із дітьми. Ми знайшли підходяще місце для нового поселення. Воно не було таким зручним, бо жінки мусили йти кілька годин по чисту воду, проте ми залишилися там, певні, що ніхто не шукатиме нас у цій глушині. Через рік, переслідуючи пуму, я занадто віддалився від поселення й опинився поблизу військового табору. Я був змучений і кілька днів нічого не їв, тому в мене паморочилася голова. Замість податися геть, щойно зачув чужинських солдатів, я ліг спочити. Солдати схопили мене. Однак вони не згадували про тих забитих палицями та й узагалі ні про що мене не розпитували — може, не знали їх або не знали, що я звуся Велімеєм. Солдати відвели мене на працю до збирачів каучуку; там було чимало люду з інших племен — всіх їх одягли в штани й змушували гарувати, не беручи до уваги їхніх бажань. Каучук потребує старання, а людей у тих краях бракувало, тож нас залучали силоміць. То був час, коли мене позбавили свободи, і я не хочу про нього говорити. Я залишився там, бо сподівався чогось навчитися, але від самого початку знав, що повернуся до своїх. Ніхто не може довго утримувати воїна проти його волі.
Працювали від зорі до зорі, хтось знекровлював дерева, по краплині відбирав у них життя, інші варили зібрану рідину, а коли та густішала, збивали її у великі кулі. Повітря надворі було нездоровим через запах паленої гуми, а повітря в загальних спальнях просякло нашим потом. Там неможливо було дихати на повні груди. Нас годували кукурудзою, бананами й дивною їжею з якихось бляшанок, якої я ніколи не їв, бо нічого доброго для людини в слоїках рости не може. На одному кінці табору звели велику халупу, де тримали жінок. Коли я відпрацював на збиранні каучуку два тижні, наглядач дав мені якогось папірця й наказав іти туди. А◦ще він дав мені чашку напою, який я вилив на землю, бо бачив, як ця рідина підточує розум. Я став у загальну чергу. Був останнім, і коли мені випало заходити до тієї халупи, сонце вже сховалося й запала ніч, розбуркувана гамором жаб і папуг.
Вона була з племені Іла, людей із лагідними серцями, з якого походять найніжніші дівчата. Деякі чоловіки місяцями мандрують, щоб наблизитися до поселень Іла, приносять їм подарунки й полюють для них, сподіваючись здобути якусь із їхніх жінок. Я впізнав її, хоч вона скидалася на ящірку, бо моя матір теж походила з племені Іла. Жінка лежала гола на маті, прив’язана за кісточку закріпленим на долівці ланцюгом, сонна, начеб перед тим вдихнула носом пилок акації; зрошена вологою всіх чоловіків, які були на ній до мене, вона пахла хворим собакою, скидалася на маленьку дитину, а кості в неї торохтіли, наче камінці, які котить річка. Жінки Іла не мають на собі волосся, навіть вій, вони прикрашають вуха пір’ям і квітами, протинають щоки й ніс гладенькими паличками, розмальовують усе тіло червоною барвою бікси[7], фіалковою — пальми та чорною — вуглини. Однак на ній нічого цього не було. Я поклав мачете на долівку й привітав її як сестру, удаючи спів птахів і шум річок. Вона не відповіла. Я сильно вдарив її в груди, щоб взнати, чи відлунить її дух поміж ребер, але відлуння не було, душа в неї заслабла й не могла відповісти. Опустившись навколішки, я дав їй попити трохи води й заговорив до неї мовою моєї матері. Вона розплющила очі й пильно подивилася на мене. Я зрозумів.
7
Бікса, або анато, — невеличке вічнозелене дерево чи кущ, насіння якого містить червоний пігмент, що використовують як барвник.