Нарешті настав день, коли ми дісталися до потрібного місця і далі не повинні були никати лісом. Тут сельва в деяких місцях була такою густою, що мені доводилося прорубати дорогу за допомогою мачете й навіть прогризати зубами, й ми мусили розмовляти пошепки, щоб не розбуркати безгоміння часу. Я вибрав місце біля струмочка, звів намет із листя, а тоді з трьох довгих клаптів кори змайстрував для неї гамак. Потім поголив ножем собі голову й розпочав піст.
Поки йшли разом, ми з жінкою так полюбили одне одного, що не хотіли розлучатися, але людина не владна над життям, навіть над власним, тож я повинен був виконати свою повинність. Багато днів я нічого не клав до рота, тільки пив по кілька ковтків води. Сили поступово полишали її, вона вислизала з моїх обіймів, а її дух, щораз невагоміший, вже не обтяжував мене, як доти. Через п’ять днів жінка зробила кілька перших кроків, поки я спав, але ще не була готова самостійно продовжити путь і повернулася до мене. Вона відходила так щораз далі. Біль через її відхід ставав нестерпним, мов опік, і мені знадобилася вся успадкована від батька мужність, щоб не покликати її голосно на ім’я, повернувши назавжди до себе. На дванадцятий день мені наснилося, нібито вона літає, наче тукан, над верхів’ями дерев, і я прокинувся: моє тіло зробилося напрочуд легким, і мені хотілося плакати. Вона остаточно пішла. Я взяв свою зброю і простував багато годин, поки дістався до розтоки річки. Занурився по пояс у воду, загостреним дрючком проштрикнув невеличку рибку й проковтнув усю, із лускою та хвостом. Й одразу виблював її разом із цівкою крові, як і належить. Мені вже не було тоскно. Тоді я зрозумів, що часом смерть сильніша за любов. Потім подався на полювання, щоб не повертатися до свого поселення з порожніми руками.
Естер Лусеро
Коли до нього на саморобних ношах принесли Естер Лусеро, та стікала кров’ю, наче бик, а в її темних очах стояв жах. Уздрівши її, лікар Анхель Санчес втратив свій знаменитий спокій духу, втім, воно й не дивно, адже він закохався в Естер Лусеро того дня, коли вперше побачив ще дівчинкою. Тоді вона ще бавилася ляльками, а він, навпаки, повернувся, постарілий на тисячу років з останнього героїчного походу. Він з’явився в селищі на чолі колони, сидячи на даху фургона із затиснутою між колінами гвинтівкою, кількамісячною бородою та кулею, яка назавжди залишилась у нього в литці, й почувався таким щасливим, як ніколи ні до, ні після тієї днини. В◦юрбі, що вітала визволителів, завважив дівчинку, яка вимахувала червоним паперовим прапорцем. Йому вже виповнилося тридцять років, а їй було близько дванадцяти, однак у міцних алебастрових кістках і проникливому погляді малої Анхель Санчес розпізнав уроду, яка потайки зароджувалася в ній. Він глядів на неї певний, нібито дівчинка привиділася йому через випари, що йшли від тутешніх боліт, і радість перемоги, а оскільки того вечора не зміг розрадитися в обіймах чергової випадкової подружки, Анхель Санчес збагнув, що мусить розшукати це створіння або принаймні упевнитися, що то була примара. Наступного дня, коли вуличні святкування скінчилися й постала задача привести світ до ладу й поприбирати сміття диктатури, Санчес вирішив обійти селище. Спершу хотів був навідатися до шкіл, проте взнав, що ті закриті з часу останнього бою, тож йому довелося стукати в двері кожної оселі. Після кількох днів терплячого блукання, коли він уже вважав дівчинку плодом уяви свого зболеного серця, Санчес додибав до невеличкого, пофарбованого в синій колір й подзьобаного кулями будиночка, єдине вікно якого виходило на вулицю, не захищене нічим, крім квітчастої фіранки. Гукнув раз, тоді вдруге, а що ніхто не озвався, вирішив зайти. Інтер’єр складався з однієї бідно вмебльованої, прохолодної й тінистої кімнати. Санчес перетнув кімнату, прочинив двері й опинився на великому заставленому різним мотлохом подвір’ї з підвішеним під манговим деревом гамаком, дерев’яними ночвами для прання, курником у глибині й силою-силенною бляшанок і глиняних горщиків, у яких росли різне зілля, овочі й квіти. Там він нарешті побачив ту, кого вже й сам уважав власною вигадкою. Естер Лусеро — боса, в простому полотняному платтячку, із зібраним на потилиці й перев’язаним поворозкою від черевика волоссям — допомагала своїй бабці вішати на осонні білизну. Вздрівши його, обидві несамохіть позадкували, бо навчилися не довіряти людям у чоботах.
— Не бійтеся, я товариш, — відрекомендувався він, затиснувши в руці засмальцьований берет.