Час, бідність і намагання ошукати зневіру підточили свіжість Марії. Шкіра в неї зробилася брунатною, вона висохла до кісток та ще й для зручності постригла волосся й через це скидалася на в’язня, але зберегла вишукані манери й первісну радість од кожної зустрічі з мужчиною, бо бачила в них не безвісних типів, а відбиток самої себе в обіймах уявного коханця. Стикаючись із дійсністю, жінка не розуміла нікчемного поспіху чергового партнера, бо сама щоразу віддавалася з тією◦ж непохитною любов’ю, випереджаючи, мов зважлива наречена, бажання мужчини. З роками пам’ять у неї ослабла, вона верзла дурниці і на той час, коли перебралася до столиці й замешкала на вулиці Республіки, вже не пам’ятала, що колись була музою-натхненницею багатьох віршів, складених мореплавцями різних народів, і бентежилася, коли хтось спеціально приїздив з порту до міста, щоб пересвідчитися в існуванні жінки, про яку колись чув десь в Азії. Опинившись поруч із цим жалюгідним коником-стрибунцем, цією купою запальних кісток, цією миршавенькою жіночкою й побачивши, що легенда зводиться до уламків, багато хто розвертався й у розгубі йшов геть, але траплялися такі, хто з жалості залишалися. Вони одержували несподіваний приз. Марія запинала цератові штори, й кімната вмить змінювалася. Згодом чоловік ішов зачудований, несучи в собі образ легендарної дівчини, а не немічної старої, якою вона видалася йому спочатку.
Минуле стерлося для Марії — її єдиним виразним спомином залишався страх перед потягами й скринями, — і якби не наполегливість подруг по ремеслу, ніхто◦б не взнав її історії. Вона жила в чеканні миті, коли завіса в кімнаті розсунеться й увійде моряк-грек або якийсь інший виплеканий її фантазією привид, і обхопить її руками, і поверне їй те блаженство, яке вона спізнала на палубі пароплава у відкритому морі, завжди шукаючи давню ілюзію в кожному стрічному мужчині, осяяна уявною любов’ю, обманюючи тривоги короткими обіймами, лелітками, що згасали, так і не розпалившись, а коли їй набридло марне чекання й вона відчула, що її душа вкривається лускою, Марія вирішила, що краще залишити цей світ. І з тією◦ж делікатністю та розважливістю, що супроводжували всі її вчинки, вона випила чашку шоколаду.
Найпотаємніше із забуття
Вона дозволила пестити себе — мовчазна, на талії краплі поту, нерухоме тіло пахне паленим цукром, — ніби передчуваючи, що перший-ліпший звук може змусити її поринути в спомини й поглинути все, занапастити цю мить, що в ній він був такий, як усі, випадковий коханець, з яким вона познайомилася вранці, ще один чоловік без минулого, принаджений її русявим волоссям, ластатою шкірою чи дзвінким брязкотом циганських браслетів, ще один стрічний, що причепився до неї на вулиці й знічев’я пішов поруч, теревенячи про погоду або рух транспорту й роззираючись у юрбі, — з трохи силуваною довірливістю, властивою співвітчизникам, коли вони здибаються на чужині; чоловік без жалощів, нарікань чи гріхів, чистий, наче крижинка, чоловік, котрому просто заманулося провести з нею день, тиняючись по книгарнях і парках, п’ючи каву, радіючи випадковому знайомству, розмовляючи про давні уподобання, про те, яке було життя, коли вони обоє росли в тому самому місті, в тому самому кварталі, чотирнадцятилітні… «А◦пам’ятаєш ту зиму, і мокрі від мжички черевики, і обігрівачі? А◦літо і персикові дерева — там, на забороненій батьківщині?» Можливо, вона почувалась якось самотньо чи здогадувалася, що це — нагода покохатися, ні про що одне одного не розпитуючи, тож надвечір, коли вже не було причин блукати просто так, вона взяла його за руку й повела до своєї домівки. Разом з іще кількома вигнанцями вона винаймала брудне помешкання в жовтому будинку, що височів у глибині провулку, заставленого контейнерами для сміття. У вузькій кімнатчині на підлозі лежав укритий смужкуватою ковдрою матрац, тут-таки було кілька полиць, за які правили дошки, покладені на два стоси цеглин, а ще — книжки, афіші, одяг, повішаний на спинку стільця, валіза в кутку. Вона роздяглася без передмов, із виглядом слухняної дівчинки.