— Капітан говорить, що ждав сорок років, аби вам це сказати, і не може чекати, коли знову нагодиться хтось, хто розмовляє його мовою. Він благає, щоб ви відповіли йому зараз.
— Я згодна, — ледь чутно прошепотіла крихітка Елоїза, і не було потреби перекладати цю відповідь, бо всі її зрозуміли.
Збуджений дон Руперт підніс угору руки й оголосив про заручини, Капітан поцілував наречену в обидві щічки, туристи ручкалися з присутніми, музиканти вшкварили тріумфальний марш, і всі юрмилися навколо наречених. Жінки витирали сльози, чоловіки зворушено цокалися, розчулений дон Руперт сів біля прилавку, обхопивши голову руками, а тим часом донья Бурхель і дві її дочки відкорковували пляшки з найкращим ромом. Музиканти заграли «Голубий Дунай», і публіка поквапилася звільнити танцювальний майданчик.
Капітан узяв за руку кволу жінку, яку безмовно кохав стільки років, вивів на середину салону, і вони з чарівністю двох чапель закружляли у весільному танці. Капітан підтримував партнерку з тією◦ж закоханою обережністю, з якою в юності напинав вітрила корабля, ведучи її так, ніби вони погойдувалися на лагідних хвилях у якомусь затоні, й своєю поривчастою мовою буревіїв казав їй усе, про що досі мовчало його серце. Отак танцюючи, Капітан відчув, що їхній вік відходить кудись назад і з кожним кроком вони стають жвавішими й легшими. Оберт за обертом, акорди дедалі більш хвилюючі, ноги дедалі прудкіші, її талія дедалі тонша, її тендітна ручка в його руці дедалі легша, а сама вона дедалі невагоміша. Аж раптом він побачив, що крихітка Елоїза перетворюється на мереживо, на шумовиння, на хмарку — поки врешті зробилася зовсім невідчутною і зникла, а він і далі кружляв із порожніми руками, огорнутий легким ароматом шоколаду.
Тенор показав на мигах музикантам, що тепер вони мусять грати цей вальс без упину, бо зрозумів, що з останнім акордом Капітан прокинеться від свого сну і спомин про крихітку Елоїзу остаточно розвіється. Розчулені завсідники «Маленького Гайдельберга» повклякали на стільцях, аж ось Мексиканка, змінивши звичну погорду на добродійну ніжність, підвелася, скромно наблизилася до Капітана й торкнулася його тремтячих рук, щоб танцювати з ним.
Дружина судді
Ніколас Відаль завжди знав, що помре через жінку. Таке йому напророкували ще того дня, коли він народився на світ, й підтвердила крамарка, якій він один-єдиний раз у житті дозволив прозирнути свою долю в кавовій гущі, але йому ніколи◦б не спало на думку, що це буде Касільда, дружина судді Ідальго. Вперше він запримітив її того дня, коли Касільда приїхала до селища на власне весілля. Жінка не здалася йому привабливою, бо Відаль віддавав перевагу безсоромним смаглявкам, а ця ефемерна молодка в дорожньому вбранні ховала погляд, мала тонкі, нездатні зробити мужчині приємність пальці й видалася Відалю сірою, мов купка попелу. Знаючи наперед свою долю, він пильнував із жінками й усе життя уникав почуттів, утримуючи серце від любові й задовольняючись короткими побаченнями, коли хотів ошукати самотність. У Касільді ніщо не привернуло його уваги, тож він не вжив запобіжних заходів і геть забув про пророцтво, на яке завжди зважав, коли приймав якесь рішення. З горища будинку, де переховувався з двома своїми людьми, Відаль бачив столичну сеньйориту, коли та вийшла з автомобіля, супроводжувана півдюжиною родичів: такі◦ж бліді й тендітні, як і Касільда, вони просиділи всю шлюбну церемонію, обмахуючись віялами й відверто нудьгуючи, а тоді поїхали, щоб уже ніколи не повернутися.
Як і всі мешканці селища, Відаль гадав, що наречена не переживе тутешнього клімату й невдовзі місцевим кумасям доведеться вбирати жінку для похорону. А◦якщо якимось дивом вона витримає спеку й пилюку, що проникає крізь шкіру й осідає в душі, то нізащо не витерпить кепської вдачі й холостяцьких звичок чоловіка. Суддя Ідальго був удвічі старший за неї й стільки років спав сам-один, що не знав, як підступитися до дружини. Вся провінція боялася суворої впертості, з якою той дотримувався букви закону, незрідка коштом справедливості. Виконуючи свої обов’язки, суддя не зважав на здоровий глузд й однаково рішуче карав за крадіжку курки й за умисне вбивство. Він незмінно вбирався в чорний костюм, аби викликати в усіх повагу до своєї посади, й хоча в цьому безрадісному селищі весь час клубочилися хмари куряви, намащені бджолиним воском черевики судді завжди блищали. «Він не годен бути чоловіком», — гомоніли між собою кумасі, але похмурі віщування щодо цього шлюбу не справдилися, ба навіть більше: Касільда народила одного по одному трьох дітей і здавалася щасливою. По неділях о дванадцятій разом із чоловіком вона ходила на месу, незворушна під напнутою на лице іспанською мантильєю, байдужа до нещадної літньої спеки, безбарвна й мовчазна, мов тінь. Ніхто не чув од неї нічого, крім тихого вітання, й не бачив жодного поруху, крім злегка нахиленої голови та мимовільної посмішки. Вона здавалася такою ефемерною, що всі дивувалися, як під впливом дружини помітно змінився суддя.