— Коли скінчиться вода, вона почне кричати. Тоді з’явиться син, а я чатуватиму на нього з солдатами, — мовив суддя.
Чутка про покарання, що не застосовувалося від часів рабів-утікачів, дійшла до Ніколаса Відаля незадовго перед тим, як матір випила з глечика останній ковток. Його люди бачили, як він сприйняв новину — не зронивши ні слова, зі звичною маскою байдужого самітника на обличчі, так само незворушно гострячи ніж об шкіряну попругу. Вже багато років Ніколас Відаль не спілкувався із Сумною Хуаною й не зберігав у пам’яті жодного приємного спогаду про своє дитинство, але тут ішлося не про почуття, а про честь. «Жоден мужчина не може стерпіти такої наруги», — міркували розбійники, перевіряючи зброю й упряж, готові кинутися в пастку, а якщо доведеться, то й накласти життям. Однак їхній ватажок вочевидь нікуди не квапився.
З плином годин напруження в банді зростало. Спітнілі люди гляділи одні на одних, не наважуючись заговорити, нетерпляче чекаючи, стискаючи правицями рукоятки револьверів, гриви коней, руків’я ласо. Запала ніч, і єдиним на весь табір чоловіком, який заснув, був Ніколас Відаль. Удосвіта думки людей розділилися: одні вважали його ще більш бездушним, ніж можна було уявити, інші сподівалися, що їхній ватажок замислив якусь феєричну операцію, щоб урятувати матір. Але нікому з них не спало на думку, що йому забракло духу, бо він не раз давав нагоду пересвідчитися в своєму завзятті. Опівдні розбійники не витримали такої непевності й запитали Ніколаса Відаля, що той наміряється робити.
— Нічого.
— А◦твоя матір?
— Побачимо, хто з нас крутіший, суддя чи я, — незворушно відказав Ніколас Відаль.
На третій день Сумна Хуана вже не просила ні пощади, ні води, бо язик у неї зробився сухим і слова, ще не народившись, вмирали у неї в роті; скоцюрбившись у своїй клітці, з непритомним поглядом й розпухлими губами, вона вила, мов тварина, в ті хвилини, коли приходила до тями, а решту часу марила пеклом. Четверо озброєних вартових стерегли бранку, щоб односельці не дали їй, бува, пити. Виття жінки розносилося по всьому селищу, проникало крізь опущені жалюзі, прокрадалося з вітром крізь двері, завмирало в кутках; його підхоплювали собаки, плачем озивалися на нього немовлята, а в людей, які чули його, не витримували нерви. Суддя не міг заборонити приходити на площу всім, хто хотіли висловити співчуття старій, ані завадити страйкові солідарності повій, що збігся в часі з перезміною у гірників. Сповнені бажання розтринькати накопичені гроші, перш ніж повертатися до своїх копалень, суворі гірники заполонили в суботу вулиці, але селище не пропонувало їм ніяких розваг, окрім клітки й співчутливого перешіптування, що передавалося з уст в уста, від річки й до автостради на узбережжі. Депутація парафіян на чолі зі священиком прийшла до судді Ідальго, щоб нагадати про християнське милосердя й попросити врятувати нещасну від мученицької смерті, однак суддя зачинився в кабінеті й відмовився їх вислухати, певний, що Сумна Хуана витримає ще один день і її син таки потрапить у пастку. Тоді найповажніші жителі селища надумали звернутися до доньї Касільди.
Дружина судді прийняла їх у тінистій вітальні й мовчки, опустивши, як зазвичай, очі, вислухала їхні аргументи. Ось уже три дні чоловік не приходив додому: зачинившись у робочому кабінеті, він із безглуздою впертістю чекав на Ніколаса Відаля. Жінка не мала потреби визирати у вікно, щоб знати все, що відбувалося на вулиці, бо до просторих кімнат її дому також долинало це нескінченне благання. Донья Касільда зачекала, коли відвідувачі підуть, вдягла дітей у святкове вбрання й пішла з ними в бік площі. В◦руках вона тримала кошик із харчами й глечик з прохолодною водою для Сумної Хуани. Щойно жінка з’явилася на розі, вартові завважили її й вгадали її наміри, але вони мали наказ, тож схрестили перед нею дула своїх гвинтівок, а коли донья Касільда під поглядами цікавої юрби зробила крок уперед, взяли її під руки. І в ту◦ж таки мить залементували діти.
Суддя Ідальго сидів у кабінеті, вікно якого виходило на площу. Він єдиний в усьому кварталі не заліпив собі вуха воском, бо прислухався, сподіваючись почути тупіт коней Ніколаса Відаля. Впродовж трьох днів і ночей він витримував розпачливі зойки жертви й прокльони скупчених перед будинком людей, але щойно тепер, зачувши голоси власних дітей, збагнув, що не може далі це витримувати. Знесилений і неголений, із запаленими через безсоння очима, суддя вийшов із будівлі суду, спиною відчуваючи тягар своєї поразки. Він перетнув вулицю, опинився на площі й наблизився до дружини. Вони сумно подивилися одне на одного. Вперше за сім років жінка кинула йому виклик і зробила це на очах у цілого селища. Суддя Ідальго взяв кошик і глечик з рук доньї Касільди й сам відчинив клітку, щоб випустити бранку.