Путь на північ
Клавелес Пісеро та її дідусеві Хесусу Діонісіо Пісеро знадобилося тридцять вісім днів, щоб подолати пішки відстань у двісті сімдесят кілометрів між їхнім селом і столицею. Вони перетнули низовину, де вологість перетворювала рослини на невпинно паруюче драглисте вариво, дерлися вгору й униз пагорбами, оминаючи закляклих ігуан і похилені пальми, простували плантаціями кофейних дерев, намагаючись не наражатися на наглядачів, ящірок і змій, рухалися під листям тютюну, навколо якого роїлися блискотлива комашня й зоряні метелики. Вони брели до міста навпрошки, вздовж автостради, але кілька разів мусили йти манівцями, щоб обійти військові табори. Часом водії вантажівок, проїжджаючи повз них, збавляли швидкість, принаджені спиною красуні-метиски та її довгим чорним волоссям, але погляд старого миттю відбивав у них найменше бажання чіплятися до дівчини. Дідусь та онука не мали грошей і не вміли жебракувати. Коли харчі в кошику скінчилися, вони продовжили путь на одному ентузіазмі. По ночах, загорнувшись у накидки, спали під деревами з молитвою на вустах і гадкою про хлопчика, намагаючись не думати про пум і отруйних змій. Прокидалися вкриті синюватими жуками. Щойно благословлялося на світ і все навкруг ще огортав серпанок останнього сну, а люди й тварини не починали своїх повсякденних справ, вони знову були вже в путі, прагнучи скористатися вранішньою прохолодою. До столиці добулися дорогою, якою колись сюди ввійшли іспанці, запитуючи кожного стрічного, де шукати міністра соціального забезпечення. В◦дідуся на ту пору боліли всі кості, а в Клавелес вицвіло вбрання, й сама вона скидалася на сновиду, двадцятилітню вроду якої притлумила вікова втома.
Хесус Діонісіо був найвідомішим у провінції ремісником; за довге життя він здобув славу людини незарозумілої, бо вважав свій талант даром Божим, яким слід розпоряджатися на власний розсуд. Починав колись як гончар та й досі робив глиняний посуд, але слави зажив завдяки дерев’яним святим і невеличким образкам у пляшках — їх купували селяни для своїх хатніх вівтарів і туристи в столиці. Це була повільна праця — справа ретельності, часу й щирого серця, як пояснював старий дітлахам, котрі, скупчившись навколо нього, спостерігали, як він працює. Хесус Діонісіо пінцетом устромлював у пляшки пофарбовані палички з крапелькою клею в тому місці, яке треба було приклеїти, й терпляче чекав, поки паличка висохне, перш ніж припасувати наступну деталь. Старий спеціалізувався на хресних муках: більший хрест у центрі, на якому висів вирізьблений Ісус із цвяхами, терновим вінком і німбом із золотавого паперу, й два менших для покараних на Голготі злодіїв. На Різдво він робив ясла для хлопчика-Ісуса, голубів, що уособлювали Святий Дух, а ще зірки й квіти — символи райського блаженства. Він не вмів ані читати, ані розписуватися, бо коли був малим, у цих краях не було жодної школи, зате міг переписати з молитовника деякі латинські фрази й прикрасити ними п’єдестали своїх святих. Хесус Діонісіо казав, що батьки навчили його шанувати Божі й людські закони, а це важливіше за освіту. Різьбярство не заважало йому втримувати дім і заробляти на життя, вирощуючи породистих бойових півнів. Кожен півень вимагав чималих клопотів, Хесус Діонісіо годував їх кашею з товченого зерна й свіжою кров’ю, яку діставав на бойні, виловлював у них блощиць, провітрював пір’я, гострив шпори й щоденно тренував, аби в годину випробування птахам не забракло мужності. Іноді Хесус Діонісіо ходив до інших сіл, аби побачити півнячі бої, але ніколи не бився об заклад, бо гроші, зароблені не ціною праці й поту, вважав викрутами диявола. Суботніми вечорами разом із Клавелес він прибирав церкву для недільної меси. Панотець, який об’їздив на велосипеді навколишні села, з’являвся не завжди, але парафіяни все одно сходилися сюди, щоб разом помолитися й поспівати. На Хесуса Діонісіо покладалася також повинність збирати й зберігати милостиню на храм і на допомогу священикові.