Зі своєю жінкою Ампаро Медіною Пісеро мав тринадцятеро дітей, з яких лише п’ятеро пережили дитячі хвороби й нещасні випадки. Коли подружжя гадало, нібито клопоти з дітьми вже позаду, бо ті повиростали й мешкали окремо, молодший син, діставши звільнення, прибув із війська зі згортком у руках і поклав його Ампаро на коліна. Розгорнувши ганчір’я, батьки побачили новонароджену дівчинку, напівживу через брак материнського молока й мінливості подорожі.
— Де ти це взяв, синку? — запитав Хесус Діонісіо Пісеро.
— Здається, в ній тече моя кров, — озвався хлопець, уникаючи глядіти батькові у вічі й мнучи спітнілими пальцями формений кашкет.
— А◦чи можна запитати, куди поділася її матір?
— Не знаю. Вона залишила дитину біля воріт казарми разом із запискою, де зазначила, що батько — я. Сержант наказав здати малу до монастиря, оскільки, мовляв, неможливо з’ясувати, чи дитина направду моя. Але мені шкода її, не хочу, щоб вона росла сиротою…
— Де це бачено, щоб матір кинула новонароджене дитя?
— У місті таке трапляється.
— Либонь, так. А◦як її звати?
— Як ви охрестите, тату, так і зватимуть, але якщо вас цікавить моя думка, то мені до вподоби ім’я Клавелес[10] — це улюблена квітка її матері.
Хесус Діонісіо пішов доїти козу, а Ампаро обтерла малу олією, молячись Богородиці, аби та дала їй сили виростити ще одну дитину. Побачивши, що дівчинка в надійних руках, молодший син втішено попрощався, підхопив наплічник і повернувся до казарми відбувати покарання.
Клавелес росла в діда й баби. Це була потайлива норовлива дівчинка, на яку не діяли ні доводи, ні авторитет старших, однак вона корилася одразу, щойно зачіпали її чуття. Клавелес прокидалася вдосвіта й чимчикувала п’ять миль до намету на пасовиську, де вчителька збирала дітлахів із навколишніх сіл, аби дати їм початкову освіту. Дівчинка допомагала бабусі вдома, а дідові в майстерні, ходила на пагорб по глину й мила пензлі, проте ніколи не цікавилася премудростями його мистецтва. Коли Клавелес виповнилося дев’ять років, виснажену роками материнських клопотів і невтомної праці Ампаро Медіну, яка вже вся зіщулилася й статурою скидалася на підлітка, якось удосвіта виявили в ліжку холодною. Чоловік виміняв свого кращого півня на дошки й збив прикрашену сценами з Біблії труну. Онука вбрала небіжчицю як святу Бернадетту в білу туніку з блакитним паском на талії — ту саму, що була на Ампаро Медіні в день її першого причастя й яка прийшлася їй до міри, коли вона зробилася кощавою бабцею. Хесус Діонісіо і Клавелес вийшли з дому й попростували до цвинтаря, тягнучи візок із прикрашеною паперовими квітами труною. Дорогою до них долучалися знайомі чоловіки й жінки з покритими головами, утворивши мовчазну процесію.
Старий різьбяр з онукою залишилися вдома самі. На знак жалоби вони намалювали на дверях великий хрест і роками носили приторочену до рукава чорну стрічку. Хесус Діонісіо спробував замінити дружину в побутових справах, але ніщо вже не було таким, як доти. Відсутність Ампаро Медіни підточувала старого, наче важка хвороба; він відчував, як його кров робиться рідкою, спогади тьмяніють, ноги стають ватяними, а дух втрачає впевненість. Уперше в житті він повстав проти долі, запитуючи себе, чому та не прибрала його разом із дружиною. Відтоді Хесус Діонісіо більше не міг робити ясла, з-під його рук з’являлися тільки розп’яття, вбрані в жалобу великомученики, до яких Клавелес приклеювала продиктовані дідусем пишномовні звернення до Божественного провидіння. Ці фігурки не мали колишнього попиту ні серед туристів у місті, які віддавали перевагу яскравим барвам, помилково пов’язуючи їх із темпераментом індіанців, ні серед селян, бо ті воліли поклонятися веселим божествам, адже тільки думка, що на небі триває вічне свято, допомагала їм протистояти прикрощам цього світу. Хесусові Діонісіо Пісеро насилу вдавалося продати бодай якісь вироби, проте він і далі їх продукував, бо за роботою години спливали непомітно й не стомлювали його. Однак ні робота, ні присутність онуки не могли розрадити старого, і він почав пити потайки, приховуючи від людей згубну пристрасть. П’яний кликав дружину і часом бачив її біля кухонної плити. Без щоденного дбання Ампаро Медіни оселя приходила в занепад, кури хворіли, козу довелося продати, город висох, і незабаром вони зробилися найнужденнішою родиною в околі. Невдовзі Клавелес найнялася на роботу в сусідньому містечку. В◦чотирнадцять років тіло дівчини набуло вже остаточних форм і розмірів, а оскільки її шкіра була не мідного кольору, а вилиці не відзначалися міцністю, як в інших членів сім’ї, Хесус Діонісіо Пісеро виснував, що матір Клавелес, либонь, біла й саме тому вона кинула дитину біля воріт казарми.