Через півтора роки Клавелес Пісеро повернулася додому з плямами на лиці й випнутим черевом. Вона вздріла дідуся у товаристві кількох голодних собак і двох жалюгідних півнів, що гуляли на подвір’ї: втупившись у порожнечу, той розмовляв сам із собою й вочевидь давно не мився. Навколо панував безлад. Старий кинув обробляти свій клаптик землі і з божевільною впертістю годинами робив святих, але від його колишнього хисту майже нічого не залишилося. Це були непридатні ні для поклоніння, ні для продажу безформні похмурі створіння, звалені по кутках оселі, мов оберемки дров. Хесус Діонісіо Пісеро так змінився, що навіть не став читати онуці проповіді про гріх розплодження байстрюків; правду кажучи, він ніби й не завважив, що вона вагітна. Лише обійняв тремтячими руками й назвав Ампаро.
— Гляньте-но уважно, дідусю, я Клавелес. Я повернулася й тепер залишуся з вами, бо тут повно роботи, — мовила дівчина й заходилася розпалювати пічку, щоб зварити кілька картоплин, а ще зігріти воду й вимити старого.
Впродовж наступних місяців Хесус Діонісіо, здавалося, оговтався від жалоби, кинув пити, почав знову поратися на городі, опікуватися півнями й прибирати в церкві. Іноді він іще розмовляв із тінню небіжчиці й плутав онуку з бабусею, однак уже знову міг сміятися. Присутність Клавелес і думка про те, що невдовзі в домі з’явиться нова істота, поновили його любов до кольорів, і старий поступово замість фарбувати своїх святих чорною барвою, став убирати їх так, як і годилося для вівтаря. Клавелес народила о шостій годині пополудні, й хлопчик потрапив у мозолясті руки прадідуся, який мав добрий досвід у таких справах, бо допомагав народитися тринадцятьом власним дітям.
— Назвемо його Хуаном, — заявив новоявлений акушер, щойно перерізав пуповину й загорнув нащадка в пелюшку.
— Чому Хуаном? У нашій родині немає жодного Хуана, дідусю.
— Бо святий Хуан був найкращим другом Ісуса, а цей малюк буде моїм другом. А◦як прізвище його батька?
— У нього немає батька.
— Тоді Пісеро, Хуан Пісеро.
Через два тижні після народження правнука Хесус Діонісіо почав рубати деревину для свого першого після смерті Ампаро Медіни різдвяного вертепу.
Невдовзі Клавелес і дідусь завважили, що хлопчик якийсь не такий. Він із цікавістю дивився на світ і рухався, як кожне маля, однак не реагував, коли до нього говорили, і міг годинами нерухомо лежати без сну. Дідусь із онукою подалися до лікарні, і там їм підтвердили, що малюк глухий, а відтак, мабуть, і німий. А◦ще лікар сказав, що ситуація майже безнадійна, хіба що їм пощастить віддати хлопчика в місті до якогось закладу, де його навчать правилам поводження, а згодом зможуть прилаштувати на якусь роботу, щоб він міг сам заробляти на хліб і не був увесь час тягарем для оточуючих.
— Про це не може бути й мови, Хуан залишиться з нами, — заявив Хесус Діонісіо Пісеро, навіть не глянувши на ридаючу Клавелес.
— Що будемо робити, дідусю? — запитала та, коли вони вийшли на вулицю.
— Ростити його.
— Як?
— Терпляче, як вирощують бойових півнів чи вставляють у пляшку Голготу. Це справа дбання, часу й чулого серця.
Так вони й вчинили. Попри те що дитина не могла їх чути, весь час розмовляли з нею, клали біля ввімкненого на повну потужність радіоприймача. Дідусь брав ручку хлопчика й прикладав її до своїх грудей, аби той відчував вібрацію його голосу, спонукав малюка кричати й радісно вітав кожен видобутий ним звук. Щойно правнук навчився сидіти, Хесус Діонісіо вмостив його біля себе в ящику й обклав паличками, горішками, кістками, клаптями тканини й камінцями, щоб хлопчик міг бавитися, а згодом, коли той уже перестав брати все до рота, давав йому глиняну кулю, яку використовував як форму для ліплення. Клавелес, коли їй вдавалося знайти якусь роботу, рушала до містечка, залишаючи сина на Хесуса Діонісіо. Хоч◦би куди йшов старий, малий, наче тінь, рухався за ним: вони рідко коли розлучалися. Величезна різниця у віці й мовчанка хлопчика не завадили їхній міцній дружбі. Хуан звик стежити за рухами й виразом обличчя прадіда й у такий спосіб угадувати його наміри, тож щойно навчився ходити, він уже міг читати думки Хесуса Діонісіо. А◦той своєю чергою дбав про правнука, мов рідна матір. Поки руки старого чаклували над якимось виробом, його чуття стежили за кожним кроком дитини, готові відреагувати на найменшу небезпеку, але втручався Хесус Діонісіо тільки в разі нагальної потреби. Прадід не заспокоював малого, коли той падав, і не допомагав у скрутних ситуаціях, а відтак привчив його покладатися лише на себе. В◦тому віці, коли інші малюки ще спотикаються, мов цуценята, Хуан Пісеро вже міг самостійно вдягатися, вмиватися та їсти, а ще годувати свійську птицю, ходити по воду, вирізати найпростіші деталі святих образів, змішувати фарби й підготовляти пляшки для відтворення хресних мук.