— Треба віддати його до школи, щоб не виріс таким невігласом, як я, — запропонував Хесус Діонісіо Пісеро незадовго перед тим, як хлопчикові мало виповнитися сім років.
Клавелес спробувала щось з’ясувати, але їй відповіли, що Хуан не може ходити до звичайної школи, бо жодна вчителька не наважиться зазирнути в безодню самотності, де той перебував.
— Нічого не вдієш, дідусю, він зароблятиме, роблячи святих, як оце ви, — покірливо мовила Клавелес.
— Цього замало, щоб так-сяк прохарчуватися.
— Не всі годні здобути освіту, дідусю.
— Хуан глухий, але не дурний. Він напрочуд тямкий і може вибратися звідси, сільське життя надто важке для нього.
Клавелес була певна, що дідусь згубив тяму або через любов до правнука не бачить, наскільки обмежені його можливості. Вона купила буквар і спробувала передати синові свої куці знання, але не спромоглася втовкмачити йому, що цими карлючками позначають ті чи інші звуки, й зрештою їй забракло терпіння продовжувати заняття.
Саме тоді й з’явилися волонтери сеньйори Дермот. Це були молоді містяни, які об’їздили найглухіші закутки й розповідали про гуманітарний проект допомоги біднякам. Вони пояснювали, що існують місця, де народжується надто багато дітей і батьки не в змозі їх прогодувати, тоді як в інших живуть численні бездітні подружжя. Їхня організація намагається виправити цю ситуацію. Вони з’явилися на ранчо Пісеро із мапою Північної Америки й кількома кольоровими брошурами з фотографіями смаглявих дітлахів та їхніх білих батьків у розкішних апартаментах, поруч із кудлатими собаками на тлі притрушених срібною памороззю й прикрашених кульками різдвяних ялинок. Швидко оглянувши вбогу обстановку, волонтери повідомили господарів про благодійницьку місію сеньйори Дермот, яка оселяла у себе найбільш беззахисних дітей і знаходила їм багатих названих батьків, рятуючи від злиденного життя. На відміну від інших подібних організацій сеньйора опікувалася тільки дітьми із природженими вадами або паралізованими внаслідок нещасного випадку чи хвороби. На Півночі є подружжя — певна річ, це добрі християни, — готові всиновити таких малюків. Ці люди мають усі можливості, щоб їм допомогти. Там, на Півночі, є лікарні й школи, де творяться справжні дива: приміром, глухонімих учать читати за ворушінням губ і розмовляти, потім вони вступають до спеціальних шкіл й одержують повну освіту, а деякі продовжують навчання в університеті й стають адвокатами чи лікарями. Організація вже допомогла багатьом дітям, ось фотографії, подивіться, які вони щасливі, які здорові, погляньте на ці іграшки й оселі багатіїв. Волонтери не могли нічого обіцяти, але були готові зробити все можливе, щоб якесь таке подружжя всиновило Хуана й дало йому всі ті можливості, яких не може дати рідна матір.
— Хай там що, але ніколи не слід позбуватися своїх дітей, — мовив Хесус Діонісіо Пісеро, притиснувши до грудей голівку хлопчика, щоб той не бачив обличчя прибульців і не здогадався, про що йдеться.
— Не будьте егоїстом, чоловіче, поміркуйте, що буде краще для нього. Невже не розумієте, що там він матиме все? Вам бракує грошей на ліки, ви не можете віддати його до школи, то що з ним буде? Сердешний навіть батька не має.
— Зате має матір і прадідуся, — відказав старий.
Гості пішли, залишивши на столі брошури сеньйори Дермот. У наступні дні Клавелес часто розглядала їх і дивувалася, порівнюючи ці просторі ошатні доми з їхньою вбогою, збитою з дощок оселею під солом’яною стріхою й долівкою замість підлоги; порівнювала привітних, добре вбраних батьків із собою, стомленою та босою; цих дітей, які мали купи іграшок, із власним сином, що місив глину.