— Де він? — прошепотів крамар.
— В◦одній із задніх кімнат, — не стишуючи голосу, відказала вчителька.
Інес повела його до анфілади кімнат, що здавалися внайми; вони йшли критою галереєю з обвитими братками колонами й вазонами з папороттю, що звисали з кроквин. Галерея тягнулася навколо подвір’я, де росли мушмула й платани. Інес відчинила останні двері, і Ріад Халабі ввійшов до затемненої кімнати. Фіранки були опущені, й крамареві знадобилося кілька секунд, аби очі звикли до темряви, і він побачив на ліжку сумирного на вигляд старого, немічного чужака, який плавав у калюжі своєї смерті в загиджених штанах і з висячою на смужці блідої шкіри головою; вигляд у небіжчика був безпорадний: він мовби просив вибачення за весь цей гармидер, кров і взагалі за те, що так безглуздо дав себе вбити. Ріад Халабі сів на єдиний в кімнаті стілець, втупивши очі в підлогу й намагаючись контролювати нудоту. Інес залишалася стояти, схрестивши руки на грудях і подумки підраховуючи, що знадобляться, либонь, два дні, щоб змити плями, і ще два, щоб вивітрився сморідний дух нечистот і страху.
— Як ти це зробила? — озвався нарешті Ріад Халабі, втираючи піт.
— Вдарила його мачете, яким зазвичай розколюю кокосові горіхи. Підійшла ззаду й рубонула один-єдиний раз. Сердешний навіть не встиг нічого зрозуміти.
— Але чому?
— Бо мусила це зробити, таке життя. Бач, яке невезіння: старий не збирався зупинятися в Агуа Санті, він саме їхав через селище, коли раптом якийсь камінчик розбив віконце його автівки. Він залишився у мене на кілька годин, поки італієць з гаражу роздобуде й замінить скло. Він сильно змінився, всі ми, здається, постаріли за цей час, але я одразу його впізнала. Багато років я чекала на нього, певна, що колись-таки він з’явиться. Це той власник мангового саду.
— Нехай боронить нас Аллах, — пробурмотів Ріад Халабі.
— Гадаєш, треба викликати лейтенанта?
— Ще чого! Як тобі таке спало на думку?
— Я ні в чому не винна, він убив мого сина.
— Лейтенант цього не зрозуміє, Інес.
— Око за око, зуб за зуб, турку. Твоя релігія каже не те саме?
— Закон не діє в такий спосіб, Інес.
— Що◦ж, ми можемо змінити йому позу й заявити, що це самогубство.
— Не чіпай його. Скільки у тебе зараз пожильців?
— Один водій. Щойно спаде спека, він поїде — йому треба дістатися до столиці.
— Гаразд, нікого більше не приймай. Зачини ці двері на ключ і чекай на мене, я прийду ввечері.
— Що ти збираєшся робити?
— Залагоджу це в свій спосіб.
Ріадові Халабі було вже шістдесят п’ять років, але крамар зберігав молодий запал, який поставив його на чолі натовпу того дня, коли він потрапив до Агуа Санти. Вийшовши від учительки Інес, швидко попрямував за першою з багатьох адрес, куди мав завітати. За кілька годин поголоска облетіла селище, мешканці якого стрепенулися після багаторічної сплячки, розбуркані неймовірною новиною; вона линула від оселі до оселі, здатна вибухнути криком, а проте її можна було переповідати тільки пошепки, що надавало звістці особливої ваги. Сонце ще стояло на вечірньому прузі, а в повітрі вже витало радісне збудження, що в наступні роки зробилося прикметою селища, незрозумілою для подорожніх, які не бачили в ньому нічого надзвичайного й для яких воно залишалося глухим закутнем — одним із багатьох на краю сельви. Чоловіки зарання почали купчитися біля шинку, жінки повиносили з кухонь стільці й посідали на вулицях, щоб подихати свіжим повітрям, молодь товклася на майдані, наче була неділя. Лейтенант зі своїми людьми кілька разів звично обійшли вулиці, а тоді пристали на запрошення дівчат з борделю, які нібито відзначали чийсь день народження. Коли споночіло, людей на вулицях залишалося більше, ніж у День усіх святих, і кожен так ретельно робив свою справу, що це скидалося на кінозйомки: одні грали в доміно, інші пили ром і курили, деякі парочки прогулювалися попід ручку, матері бавилися з дітьми, бабці сиділи в дверях осель. Священик запалив ліхтарі в церкві, й дзвони закликали парафіян молитися за упокій душі святого Ісидора Хіоського[11], проте ніхто не виявляв такого бажання.
11
Святий Ісидор Хіоський — ранньохристиянський святий, якого в 251 р. зарубали мечем на острові Хіос (Греція) за вірність християнській вірі. Вшановується 27 травня.